Читати книгу - "Королева пустелі"

від нього ухилялася, і ці стосунки не зайшли далі ласкавих кепкувань.

Кохання приходило до Ґертруди лише двічі. Цього разу воно дісталося аж до глибини її душі. Небачений раніше ефект, який мали ці почуття, виник, найімовірніше, через майже повну відсутність сентиментів і величезний інтелект. Вона навряд чи переплутала б прив’язаність з пристрастю, як це могло б статися з іншою жінкою. Флоренс, яка знала Ґертруду краще за будь-кого іншого, писала: «Насправді, за своєю природою Ґертруда схильна до глибоких переживань. У житті в неї були і велика радість, і велике горе. Та хіба могло бути інакше, коли... вона — така запальна й приваблива особистість... а її темперамент такий жадібний до досвіду?». Ще задовго до того, як Ґертруді виповнилося тридцять, вона навчилася жити без коханого. Жодна інша жінка не спроможна так уміло компенсувати цю нестачу, заповнюючи прогалини різноманітними пригодами. При цьому нестримні бажання Ґертруди, які залишалися незадоволеними, виливалися в її поезію, любов до якої з’явилася ще в школі, коли, читаючи твори Мілтона, Ґертруді хотілося «стрибати від радості». Через поезію вона виражала свої найтонші емоції. Однак те, що Ґертруда не віддавалася поезії повністю, засмучувало її мачуху. Флоренс постійно переймалася питанням: невже саме відсутність коханого та чоловіка притлумлювала у її падчерки те могутнє джерело почуттів?

З Раунтона Доті-Вайлі поїхав до Суффолка і вже звідти знову написав Ґертруді, щоб додати до свого попереднього листа якогось дивного висновку:

«...До речі, говорячи про сни — наступної ночі після екскурсії до мене навідався раунтонський привид. Ви часом не знаєте, в історії про них нічого не згадується? Це була примарна фігура жінки, яка так сильно надокучала, що я мусив увімкнути світло. Ця жінка зовсім не схожа на Вас; її постать була ворожою й тривожною... Це... була висока розмита постать, яка безупинно носилася вздовж мого ліжка, наче якийсь хижий птах... вона нахилялася до мене, але не промовляла ні слова... я поняття не мав, що то в біса було, але мені здалося, що вона хотіла на мене напасти, і я увімкнув світло...»

Раунтону було лише сорок один рік, а Г’ю з Флоренс поселилися в ньому 1905-го[35].

Дік повернувся до Лондона, щоб знайти пачку листів від Ґертруди. Його, звісно, тішила увага з боку такої авторитетної жінки, і він зовсім не хотів втрачати їхньої дружби; однак, коли у своїх листах Ґертруда торкалася тем, що так її непокоїли, у відповідь Дік починав м’ятися і так по суті нічого й не відповідав. «...Люба моя, Ваші листи дивовижні. Я не перестаю ними захоплюватися. Бережи Вас Бог. Однак у світі немає слів, за допомогою яких я міг би Вам відповісти. Що ж, поговорімо про щось інше...».

Для Ґертруди така відповідь була справжнім ударом. У своєму листі Доті-Вайлі розповідав про те, що погодився обійняти посаду в Албанії у Міжнародній прикордонній комісії. «Моя дружина зараз в Уельсі. Я збираюся послати їй телеграму, щоб вона повернулася й поїхала туди зі мною, а поки треба з’ясувати всі подробиці подальшого перебування на службі... Я переїхав до своєї старої холостяцької квартири на вулиці Гав-Мун-Стріт, 29. Так що тепер пишіть мені на цю адресу... поки я сам, давайте побудемо з Вами на самоті». Можливо, зважаючи на те, як ця новина могла вплинути на Ґертруду, замість розради він уперше підписався іменем «Дік». Будь-яка надія побачитися з ним умить зникла, а всі намагання розвіяти відчай, що звалився на Ґертруду важезним тягарем після його візиту до Раунтона, виявилися марними. Його листи були для неї життєво важливим спілкуванням. Вона так часто їх перечитувала, що вже давно знала все напам’ять — однак тепер запитувала себе: невже він погодився на їхнє листування виключно з почуття жалю, кажучи собі: «Скоро я поїду, і все це скінчиться.»?

Ґертруда розповіла Дікові про свої страждання, і він намагався її втішити. «Люба моя, ось, що я повинен Вам сказати: я посилаю Вам сердечний привіт і поцілунок, так нібито я мале дитя або ж дитя — це Ви». У справах кохання вона була новачком. Можливо, Ґертруда припустилася помилки й занадто рано розповіла Дікові про своє нестримне бажання, підганяючи його залишити дружину. У такий спосіб він хотів повідомити про зв’язок між цими її бажаннями й розчаруваннями через цнотливість, покладену на саму себе. По своїй душевній доброті він, можливо, трохи невміло намагався пояснити, що їй не слід соромитися жодних почуттів: «Минулого вечора мене зупинила одна вбога дівчина — знову те саме — я дав їй гроші й відправив додому... Я подобаюся дуже багатьом жінкам, чи, може, їм подобається той я, яким я був колись... словом, мені їх шкода... Ці плотські бажання є цілком природними, але часто-густо вони вказують на звичайний голод — ці бажання можуть розпалити справжній вогонь у розумі, однак це єдиний їхній позитив...».

А тоді застереження: «Джудит дуже добре Вас знає і раніше завжди читала Ваші листи, їй видасться принаймні дивним, якщо я раптом забороню це робити, а під час мандрівок наші життя перебувають у безпосередній близькості». Ґертруда була нажахана. Невже він більше не хоче отримувати її листи? Вона вирішила це з’ясувати й перестала писати. Дік одразу клюнув на приманку. Він миттю написав нового листа, було це наприкінці серпня: «І знову порожнеча, моя люба. Я постійно запитую себе: чи не сказав Вам чогось зайвого? Чи, може, Ви подумали, що вже минув той час? Чи, може, Ви були дуже зайняті? Не робіть так. Кайдани, в яких ми всі живемо закутими — чи не всі, а лише я, — розумно й правильно носити з легкою душею». Радіючи своїй маленькій перемозі, Ґертруда запитала у відповідь, як їй краще звертатися до нього, коли він працюватиме в Албанії. І Доті-Вайлі відписав:

«А як же, називайте мене в листах Діком, а я називатиму Вас Ґертрудою — у цьому немає нічого такого — багато людей так роблять — зазвичай моя дружина не бачить наших листів, але оскільки вона й сама Вам часто пише, ми завжди передаємо їх один одному. Ох, якби ж Ви знали, як я за ними сумуватиму... Є ще дещо, що я мушу зробити — сьогодні ввечері я знищу всі Ваші листи. Я дуже не хочу цього робити, але так буде правильно. Я можу померти чи ще щось трапиться, а ці листи дуже особисті, не хочу, щоб їх хтось читав».

Ще ніколи раніше Ґертруда не відчувала такого болю. Це