Читати книгу - "Чоловіки, що ненавидять жінок"

в самому центрі нацистської Німеччини, де таких, як він, вважали зрадниками раси.

— A-а, це, безумовно, інша річ. І що далі?

— Матір Едіт забрали в тридцять дев’ятому році. Вона зникла, і про її подальшу долю ми можемо тільки здогадуватися. Було відомо, що в неї залишилася дочка, яка поки не значилася в списках для транспортування, і її розшукував відділ гестапо, що вистежував євреїв, які переховувались. Улітку сорок першого року, того ж тижня, коли я прибув до Гамбурга, виявився зв’язок матері Едіт з Херманом Лобаком, і його викликали на допит. Він зізнався в любовному зв’язку і батьківстві, але заявив, що не спілкувався з дочкою вже десять років і уявлення не має про її місцезнаходження.

— А де ж була дочка?

— Я щодня зустрічався з нею в будинку Лобака. Це була симпатична і мовчазна двадцятилітня дівчина, яка прибирала мою кімнату і допомагала подавати вечерю. У тридцять сьомому році, коли переслідування євреїв тривали вже кілька років, мати Едіт стала благати Лобака про допомогу. І він допоміг — Лобак любив свою позашлюбну дитину так само дуже, як і дітей від законного шлюбу. Він заховав дівчину в найнеймовірнішому місці — просто під носом у всіх. Роздобув для неї фальшиві документи і найняв її як економку.

— Його дружина знала, хто вона така насправді?

— Ні, вона не мала про це ані найменшого уявлення.

— І що з цього вийшло?

— Чотири роки все йшло добре, але тепер Лобак відчув, що зашморг затягується. Поява гестапівців на його порозі стала питанням часу. Отже, він розповів мені про все це вночі, тижнів за два до мого повернення до Швеції. Потім привів дочку і познайомив нас. Вона дуже боялася і навіть не сміла зустрітися зі мною поглядом. Лобак почав благати мене врятувати їй життя.

— Як?

— Він усе влаштував. За початковим планом я повинен був залишитися ще на три тижні, а потім доїхати потягом до Копенгагена і перетнута протоку на кораблі — така поїздка навіть під час війни була відносно безпечною. Проте всього через два дні після нашої розмови з Гамбурга до Швеції відходив вантажний пароплав, що належав концерну «Ванґер». Лобак хотів, щоб я негайно покинув Німеччину на цьому пароплаві. Зміна планів поїздки вимагала схвалення служби безпеки, але питання з цими бюрократами можна було вирішити. А Лобакові було важливо, щоб я опинився на борту.

— Гадаю, разом з Едіт.

— Едіт повинна була потрапити на корабель, сховавшись в одному з трьох сотень ящиків з устаткуванням. Моїм завданням було захистити її, якщо дівчину знайдуть, поки ми не покинемо німецькі територіальні води, і завадити капітанові скоїти яку-небудь дурницю. У разі щасливого розвитку подій мені слід було дочекатися, поки ми відійдемо подалі від Німеччини, і випустити її з ящика.

— Чудовий план.

— Звучало все просто, але поїздка обернулася жахіттям. Капітана корабля звали Оскар Гранат, і він зовсім не був у захваті, коли на нього раптом поклали відповідальність за зарозумілого спадкоємця його працедавця. Ми покинули Гамбург наприкінці червня, близько дев’ятої години вечора. Корабель якраз виходив з внутрішньої гавані, коли пролунав сигнал повітряної тривоги. Почався наліт англійських бомбардувальників — щонайпотужніший з тих, які мені довелося пережити, і гавань, природно, була їх головною метою. Я не перебільшу, якщо скажу, що мало не наклав у штани, коли бомби почали вибухати поблизу від нас. Проте ми якимсь дивом уціліли, витримали з пошкодженим двигуном страшний шторм, уночі, посеред встановлених у воді мін, і наступного дня прибули в Карлскруну. Ви, напевно, збираєтеся запитати, що сталося з дівчиною.

— Думаю, я вже знаю.

— Мій батько, зрозуміла річ, був у нестямі. Своєю ідіотською витівкою я поставив під загрозу все. Дівчину могли будь-якої миті депортувати — пам’ятайте, що йшов сорок перший рік. Але до цього часу я вже був так само до смерті закоханий в неї, як колись Лобак в її матір. Я посватався і поставив батька перед ультиматумом: або він погоджується на цей шлюб, або хай шукає для сімейного підприємства іншого підхожого спадкоємця. Він здався.

— Але вона померла?

— Так, до безглуздого рано. Вже в п’ятдесят восьмому році. Ми прожили разом близько шістнадцяти років. У неї була вроджена хвороба серця. І виявилося, що я безплідний — діти у нас так і не з’явилися. Через усе це мій брат мене і ненавидить.

— Через те, що ви з нею одружилися?

— Через те, що я — використовуючи його термінологію — одружився з брудною жидівкою. Для нього це було зрадою щодо народу і моралі, до всіх принципів, які він обстоював.

— Та він просто чокнутий.

— Думаю, краще не скажеш.

Розділ 10

Четвер, 9 січня — п'ятниця, 31 січня

Згідно з повідомленнями газети «Хедестадс-курірен», перший місяць, проведений Мікаелем у глушині, виявився рекордно холодним чи (про що його повідомив Хенрік Ванґер), принаймні, найхолоднішим з воєнної зими 1942 року. Мікаель був схильний вважати ці відомості достовірними. Вже першого тижня життя в Хедебю він близько зазнайомився з кальсонами, товстими шкарпетками і футболками в два шари.

В середині січня на його долю випало кілька жахливих днів, коли температура опускалася до неймовірної позначки тридцять сім градусів морозу. Нічого подібного йому раніше переживати не доводилося, навіть того року, який він прослужив в армії в Кіруні. Якось ранком у будиночку замерз водогін.

Гуннар Нільссон забезпечив Мікаеля двома великими пластиковими каністрами, щоб він міг готувати їжу і митися, але холод сковував геть-чисто все. З внутрішнього боку шибок утворилися крижані квіти, Мікаель постійно мерзнув, хоч скільки б топив грубку, для чого йому щодня доводилося довго колоти дрова в сараї за будинком.

Часом його охоплював відчай і він подумував про те, щоб викликати таксі, доїхати до міста й сісти в найближчий потяг, що прямує на південь. Але замість цього він надягав ще один светр і, загорнувшись у ковдру, сідав за кухонний стіл, пив каву і читав старі поліцейські протоколи.

Потім погода змінилась і температура піднялася до мінус десяти градусів, за яких уже можна було почувати себе цілком комфортно.

У цей час Мікаель почав знайомитися з мешканцями Хедебю. Мартін Ванґер додержав обіцянки і запросив його на власноруч приготовану вечерю: її складали печеня з лосятини та італійське червоне вино. Неодружений генеральний директор дружив з якоюсь Евою Хассель, що її теж було запрошено на вечерю. Вона виявилася сердечною жінкою, з котрою було цікаво спілкуватися, і Мікаель признав її винятково привабливою. Вона працювала зубним лікарем і жила в Хедестаді, але