Читати книгу - "Гра у відрізаний палець"

за двадцять хвилин ходьби від «Кенсингтон-Парк-отелю», в якому Віктор зупинився.

Першу «сешн» – себто засідання – було присвячено відстежуванню підозрілих сум у міжбанківських пересиланнях. Засідання вела молода жінка з Бенк оф Інгланд. Незважаючи на детальний переклад – спасибі Віці, – Віктор однаково нічого зрозуміти не міг. В економіці, а тим більше в банківських тонкощах він не розбирався. З почуттям заздрості дивився він на своїх колег із різних країн, що уважно слухали виступ англійської представниці й навіть ставили їй запитання.

Потім була перерва, й поліцейські всіх країн об’єдналися за кухлем рідкуватої англійської кави.

На грудях у Віктора висіла бирка учасника конференції з ПІБ і назвою країни англійською мовою. Час від часу хтось підходив і безцеремонно читав його особистий ярлик, але прочитавши – тут же йшов. Видно, люди шукали своїх колег, яких знали тільки за прізвищем. Віктор стояв у компанії з блондинкою Вікою. Каву вони пили вдвох.

– Ну як? Цікаво? – запитала Віка, а Віктор раптом подумав, що вона іронізує над його економічною неграмотністю.

– Цікаво, тільки незрозуміло, – признався врешті-решт він, погамувавши самолюбство.

– Ну нас це поки що мало торкається, – усміхнулася Віка. – Вам було б корисно просто з учасниками познайомитися. Тут багато цікавих людей.

– Але я ж нікого не знаю, та й по-англійськи не говорю…

– А я вам допоможу, – з готовністю та комсомольським завзяттям сказала вона. – Можу навіть підказати, з ким цікавіше познайомитися! Ходімо!

Здивований Віктор пішов услід, доганяючи Віку, що цілеспрямовано попрямувала до широкого вікна, біля якого, допивши каву, курили двоє кремезних чоловіків.

Відрекомендувавши їм по-англійськи Віктора, вона підказала йому, що лисий, той, що стояв ліворуч, був начальником відділу боротьби з нелегальним обігом наркогрошей у Міністерстві внутрішніх справ Швеції – Інгемар Бйорс. Другий виявився німцем, фахівцем із економічних злочинів. Звали його Альфред Нойман. Віка знову заговорила з ними, щось довго розповідала. Віктору навіть стало це набридати. Хто вона тут така? Просто перекладачка. Притягнула його до цих двох і сама щось розповідає їм, а йому навіть півслова не перекладе. Він уже хотів було потихеньку відійти, але Віка, мабуть, відчувши його намір, обернулася на хвилинку.

– Даруйте, я сказала, що я – ваша секретарка… Ви тільки не гнівайтеся, так для мене солідніше… А ще я від вашого імені запросила їх сьогодні на вечерю в ресторан «Плаца», на сім тридцять.

У Віктора перехопило подих. Перед очима промайнули та зникли в якомусь тумані отримані відрядні – триста доларів.

«Ну дає!» – подумав він, і очі його здивовано округлились.

– Не турбуйтеся… Посольство заплатить…

– За вечерю?

– Авжеж, із нами ще торговий радник піде, – сказала Віка, напружено всміхаючись.

Віктор нічого не розумів, але зітхнув із полегшенням. Принаймні на його кишені це дивне запрошення в ресторан не відіб’ється.

Обмінявшись іще кількома фразами з Інгемаром і Альфредом, Віка кивнула їм і шепнула Віктору: «Ходімо ще кави візьмемо!»

Віктор, кивнувши іноземним колегам, пішов разом із Вікою до загального столика з термосами та порцеляновими чашками. Звернув увагу, що на чашках був той же логотип конференції, що й на його особистому ярлику.

– Тільки не ображайтеся, – знову мовила Віка. – Так треба, нам потрібні ці контакти, але з вашою допомогою набагато легше знайомитися.

– Кому це «нам»?

– Посольству України. Ви ж патріот?

На це Віктор нічого сказати не зміг. Так, він був патріотом, він зобов’язаний бути патріотом. Він і присягу давав.

Наливши кави собі й Віці, Віктор озирнувся на всі боки.

– Ви знаєте, вам не обов’язково з нами в ресторані до кінця сидіти. Вам буде нудно, адже ви по-англійськи не говорите!

Друга частина «сешн» виявилася не набагато зрозумілішою за першу, хоча Віка прагнула все перекладати. Учасники конференції слухали англійську даму дуже уважно. Тільки у якийсь момент шум у задніх рядах змусив доповідачку зробити коротку паузу. Хтось зайшов і пробирався до вільних стільців. Із цікавості Віктор озирнувся й побачив Рефата в темному костюмі з биркою учасника конференції.

Здивований Віктор повернув погляд на доповідачку, але вже не слухав ні її, ні перекладу. Він мовби не в Лондоні опинився, а в Москві. Згадалася дача в Підмосков’ї, підземний тир, фотографії, круглий стіл на веранді.

«Оце так зустріч», – подумав Віктор.

Коли робочий день конференції добіг кінця, і Віктор підвівшись озирнувся, Рефата в залі не було. Мабуть, він вийшов раніше.

– Я зайду за вами о сьомій вечора, – сказала Віка. – Ви самі дорогу до готелю знайдете?

Віктор кивнув. Йому хотілося залишитись на самоті – опіка перекладачки здавалася вже нав’язливою, особливо якщо взяти до уваги її ресторанну ініціативу.

На вулиці було людно й галасливо. Чорні кеби, червоні автобуси, багатоликий натовп – Віктор по дорозі почувався чужим актором у якомусь іноземному фільмі. Ось-ось мала розпочатися дія – яка-небудь стрілянина або автомобільна погоня. Все здавалося чужим і нецікавим, аж тут знайома жовта літера «М» висунулася профільно над тротуаром.

– «МакДоналдс»! – зрадів Віктор. – Хоч щось домашнє, рідне.

Рука опустилася до бічної кишені піджака, вдарила по ній, викликавши важкий дзвін англійських монет.

Це було, мабуть, єдине місце, де він знав, що і як робити. До того ж зголоднів. Зайшов, сміливо узяв «біґмак» і чашку кави. Сів за маленький столик лицем до вітринного вікна. Тепер можна було дивитися на лондонську вулицю збоку – це теж було цікаво.

Пройшов повз «МакДоналдс» гурт азіатів із косоокими очима, й тут же Вікторові згадався Рефат, хоч він і не був схожий на азіата. Тільки очі, звичайно, трохи вузьки, татарські.

«Значить, і він – учасник конференції! – думав Віктор. – Добре б його знайти, пива разом випити. Хоча він, здається, не п’є. Ну тоді чаю або кави».

Знову спливла перед очима Москва та ближнє Підмосков’я. Віктору й тепер було важко зрозуміти: що в Рефаті викликало у нього пошану та щирий інтерес? Те, що він не пив? Навряд. Скоріше, його серйозність, те, що він не вертівся дзиґою, говорив правду. І передусім те, що він сам себе шанував.

Доївши «біґмак», Віктор знову глянув крізь товсте чисте скло на вулицю. Мимо повільно проїхав негр у рожевому комбінезоні верхи на дорожньому пилососі. На його обличчі було стільки гордості й самовпевненості, що можна було подумати: він скаче на власному арабському скакунові.

У готельній «рецепції» разом із ключем від свого номера Віктор отримав конверт. Здивований, одразу розкрив його і прочитав укладену записку.

«Радий зустрічі, я – в 602-у номері на шостому поверсі. Зайди! Є новини. Рефат».

Піднявшись у ліфті на шостий поверх, Віктор одразу вирушив у