Читати книгу - "Останнє бажання"

нікому. Просимо вас. Коли б так до управителя дійшло, або, охорони боги, до намісника…

— Не турбуйтеся, — серйозно промовив Геральт. — Знаю, в чому річ, і не видам вас.

По селах траплялися дивні жінки й дівчата, звані віщунками чи Мудрими. Мудрі не вельми були у ласках вельмож, що збирали данину і тягли зиск із хліборобства. Натомість самі хлібороби просили поради віщунок майже в кожній справі, бо довіряли їм сліпо і беззастережно. Рішення, які приймалися на основі таких порад, часто абсолютно суперечили політиці великих землевласників та владик. Геральт чув про радикальні й незрозумілі випадки — про вирізування цілих племінних стад, припинення сівби чи жнив, а навіть про міграцію цілих поселень. Отож владоможці викорінювали «забобони», часто не розбираючи засобів. Тому селяни швидко навчилися ховати Мудрих. Але слухати їх порад не перестали. Бо, як випливало з досвіду, одне було безсумнівним, — у далекосяжній перспективі завжди виявлялося, що Мудрі мали рацію.

— Лілє не дозволила нам дідька забити, — продовжував Кропивка. — Наказала зробити так, як книжка пише. Вже мали-смо клопоти з управителем. Коли менше звичайного зерна в данину віддали, губу відкрив, кричав, лютував. Про дідька ми й не заїкалися, бо управитель грізний і страх мало знається на жартах. А тоді й ви навинулися. Питав-їм Лілє, чи можна вас… найняти…

— І що?

— Сказала через бабку, що мусить передше на вас глянути.

— І глянула.

— Глянула. І признала вас, знаємо, вміємо розібрати, що Лілє признає, а що — ні.

— Вона ж до мене й слова не сказала.

— Вона ні до кого, крім бабки, ніколи слова не сказала. Але, коли б вас не признала, нізащо б до світлиці не зайшла.

— Гммм… — задумався Геральт. — Цікаво. Віщунка, яка, замість того, щоб віщувати, мовчить. Звідки вона у вас взялася?

— Не знаємо, пане відьми́не, — відповів Дхун. — Але з бабкою, як то старші люди тямлять, так само було. Запопередня бабка теж пригорнула маломовну дівку, таку, що з’явилася не знати звідки. А та дівка — то власне наша теперішня бабка. Дід мій казав, що бабка в такий спосіб відроджується, — от, як місяць на небі, — відроджується і щоразу новою є. Не смійтеся…

— Я не сміюся, — покрутив головою Геральт. — Забагато я бачив, щоб сміятися з таких речей. І не думаю совати носа у ваші справи, мосьпане Дхуне. Я питався тільки тому, що хотів встановити зв’язок між Лілє і дідьком. Ви й самі, мабуть, зрозуміли, що такий зв’язок існує. Тож коли вам потрібна ваша віщунка, то можу вам дати єдину пораду щодо дідька: мусите його полюбити.

— Знаєте, пане, — сказав Кропивка, — тут не в самому лиш дідьку причина. Лілє нікого не дозволяє скривдити. Жодне створіння.

— Очевидно, — втрутився Горицвіт. — Сільські віщунки походять з того самого кореня, що й друїди. А такий друїд, коли з нього ґедзь кров ссе, то він йому ще й смачного побажає.

— Точнісінько, — ледь всміхнувся Кропивка. — Улучили-сте, як є. Так само було в нас із вепрами, що грядки рили. І що? Вигляньте вікном: грядки як писанки. Знайшовся спосіб, Лілє навіть не знає, який. Чого очі не бачать, за тим і серце не болить. Розумієте?

— Розумію, — кивнув Геральт. — Аякже. Але нічого з цього не вийде. Лілє чи ні, а ваш дідько — то сільван. Надзвичайно рідкісна, але розумна істота. Я його не вб’ю, кодекс забороняє.

— Якщо він розумний, — обізвався Дхун, — то промовте йому до розуму.

— А так, — підхопив Кропивка. — Якщо дідько має розум, то й краде зерно з розумом. То ви, пане відьми́не, довідайтесь, про що йому ходить. Таж він того зерна не жере, даймо на те — не стільки. То нащо йому зерно? Нам на злість? Чого він хоче? Довідайтесь і виженіть його з околиці якимсь відьми́нським способом. Зробите теє?

— Спробую, — відважився Геральт. — Але…

— Але що?

— Ваша книга, мої любі, застаріла. Здогадуєтеся, про що я?

— Так по правді, — буркнув Дхун, — то не вельми…

— Я поясню. Отож, мосьпане Дхуне, мосьпане Кропивко, якщо ви розраховували, що моя допомога обійдеться вам у срібний гріш чи півторак, то це була холерно груба помилка.

V

— Гей!

З гущавини донісся шелест, гнівне «ук-ук» і потріскування тичок.

— Гей! — повторив відьми́н, передбачливо сховавшись. — Покажися, рокито.

— Ти сам рокита.

— То як? Дідько?

— Ти сам дідько, — козлорогий висунув голову з конопель, шкірячи зуби. — Чого тобі?

— Давай поговоримо.

— Ти що, смієшся? Думаєш, я не знаю, хто ти такий? Тебе найняли, щоб ти мене звідси викурив, так?

— Точнісько, — байдуже підтвердив Геральт. — От про це я й хотів поговорити. А раптом домовимося?

— Ще чого, — забекав дідько. — На дурничку, що? Без зусиль? Пробуй таке з кимсь іншим. Життя, чоловіче, — це боротьба. Перемагає кращий. Якщо хочеш виграти в мене, доведи, що ти кращий. Змагання замість розмов! Переможець диктує умови. Пропоную перегони, звідси до старої верби на греблі.

— Я не знаю, де гребля і де стара верба.

— Коли б ти знав, то я б перегонів і не пропонував. Люблю змагання, але не люблю програвати.

— Я помітив. Ні, не будемо переганятися. Сьогодні спека.

— Шкода. То, може, позмагаємося якось інакше? — дідько вищирив жовті зуби йі підняв із землі чималий камінь. — Знаєш гру «Хто голосніше гукне»? Я гукаю першим. Заплющ очі.

— В мене є інша пропозиція.

— Я весь увага.

— Ти заберешся звідси сам, без змагань, перегонів і гукання. Сам, без примусу.

— Запхни цю пропозицію a d'yeabl aep arse — проявив дідько знайомство зі Старшою Мовою. — Не заберуся. Мені тут подобається.

— Ти занадто тут набешкетував. Переборщив із жартами.

— Dliweisheyss тобі до моїх жартів. — Сільван, як виявилося, і по-краснолюдському вмів. — А твоя пропозиція стільки ж варта, скільки й Dliweisheyss. Я нікуди не заберуся, хіба як переможеш мене в якійсь грі. Дати тобі шанс? Пограємося у загадки, якщо ти не любиш спортивних ігор. Я тобі загадаю загадку, як відгадаєш — ти виграв, а я забираюся. Якщо тобі не вдасться, то я залишаюся, а ти забираєшся. Напруж кебету, бо загадка нелегка.

Перш ніж Геральт устиг запротестувати, диявол забекав, потупав ратицями, шмагнув землю хвостом і продекламував:

Рожеві листочки, повненькі стручки,

А росте у глинці, що біля ріки,

На довгенькій ніжці у цяточки цвіт,

Як хто його любить, той, напевно, кіт.

— Ну, що це таке? Відгадуй.

— Гадки не маю, — байдуже зізнався відьми́н, навіть не намагаючись задуматися. — Може, валер’яна?

— Ні. Ти програв.

— А яка відгадка? Що любить … Гм… У цяточки кіт?

— Капусту.

— Слухай, — буркнув Геральт. — Ти починаєш діяти мені на