Читати книгу - "Зашморг"

лист, Павло і помчав до Москви, все покинувши, на все махнувши рукою.

Такий третій ряд відомостей, одержаних мною.

Здається, чимало їх зібралося. Але, як і раніше, немає відповіді на головне питання: чому, чому вона це зробила? Що її штовхнуло на такий страшний крок?

Я відчуваю, відповідь не проста. Легше звернути все на нестійку, хвору психіку, піти від життєвих проблем до проблем медичних, пояснити все не глухим кутом у житті, а хворобою. Це найлегше і, можливо, найзручніше. Але я пройду весь шлях до кіпця, пройду будь-що, хоч би яким важким та небезпечним цей шлях виявився.

Москва зустрічає мене великими пластівцями мокрого снігу. Наче маленькі клаптики білого паперу, вони, кружляючи, лягають на чорний асфальт. Тепло.

— Та-ак… — мовить Кузьмич, вислухавши до кінця мій звіт. — Чесно кажучи, сподівався, що закінчиш цю справу у Горькому. А тут на тобі… Значить, самогубство, так, виходить?

— Очевидно, самогубство, — обережно підтверджую я. — От тільки мотиви до кінця не зрозумілі.

— Ех, любий, — зітхає Кузьмич і струшує попіл з сигарети. — Як ти знаєш, буває й так, що мотиви навіть самогубцеві до кінця не зрозумілі. Нерви підводять. Психічні перевантаження всюди. Знаєш, як у газетах пишуть? Час, мовляв, такий.

— Як наш бідолашний час не називають, — посміхаюся я. — І вік неврозів, і вік стресів. І різні вибухи навколо: інформаційний вибух, демографічний, сексуальний. От і збережи тут нормальну психіку.

— Гаразд, — обриває мене Кузьмич. — Не туди ми з тобою повертаємо. Неврози, розумієш ти, неврозами, а в цьому випадку ще треба розібратися, які тут неврози діяли. І розповідь цього… Як його?

— Павло.

— Еге ж, Павла. Вона нам деякі відправні точки дає. Ти не вважаєш? А його самого ти, значить, повністю виключаєш?

— Повністю. І зараз він захворів. Дуже сильний нервовий приступ. Ще й виразка відкрилась.

— Ну, ну. Давай, значить, самі будемо розбиратися. Що тепер робитимемо?

— Треба пройти їхній шлях того вечора, — кажу я. — Крок за кроком. Слід з'ясувати, де була Віра.

І от я сиджу один у своїй кімнаті. Болить голова. Я тяжко борюся зі сном. За вікном уже смеркає. На столі переді мною схема метро, схема маршрутів громадського транспорту і, нарешті, схематичний план самого міста. На цьому останньому плані я вже позначив кружком будинок Віри і готель «Колос», з'єднав їх пунктирною трасою. А далі? Де знаходиться той будинок, куди Віра потім поїхала, звідки вийшла сама не своя і де нервовий стрес досяг, очевидно, свого апогея?

Наступного дня я вже сповнений енергії та нетерпіння. До будівельного майданчика я добираюсь від свого дому досить швидко і, до речі, переконуюсь, що там тиша і запустіння. Бідолашні товариші пайовики.

Я озираюсь і витягаю з кишені аркуш зі схемою.

Отже, Віра й Павло підійшли сюди з того боку, від того високого будинку. Так сказав мені Сергій, молодий робітник, який бачив їх того вечора з дверей вагончика.

Значить, мені треба йти до того будинку. Десь на цій вулиці Павло звернув увагу на продовольчу крамницю, у вітрині якої висить барвисте зображення коров'ячої морди. Я бреду вулицею, минаю високий будинок і справді незабаром наближаюся до продовольчої крамниці з потрібною мені вітриною. Молодець, Павло! Значить, можна довіряти його пам'яті.

А тепер мені, очевидно, треба буде повернути ліворуч. Он з-за того рогу вони й вийшли на цю вулицю.

Незабаром я повертаю за ріг, поволі обходжу з краю в край нову вулицю, але так і не бачу вказаного Павлом орієнтира: якогось напівпідвального поверху з масивними чавунними ґратами у вигляді зігнутих стріл, біля одної з яких Віра з Павлом ненадовго зупинилися того вечора.

Можливо, я повернув не за той ріг? Павло легко міг і помилитися, зрештою. Дивовижно, що він взагалі зміг у такому стані хоч щось запам'ятати.

Я знову виходжу на першу вулицю і йду до наступного повороту. Але і на тій вулиці не бачу клятих ґрат, хоч ця вулиця виявляється разів у півтора довшою і на ній розташовано чимало старих будинків.

Так я блукаю та й блукаю околишніми вулицями, втративши вже надію, і встигаю добряче стомитися та змерзнути, як рантом зовсім несподівано натрапляю на маленьку біленьку церковку, грубо затиснуту між двома сірими, стандартними, п'ятиповерховими будинками. І я з полегшенням переконуюсь, що це третій орієнтир, вказаний мені Павлом, і що тепер я, мабуть, можу спокійно плюнути на ті грати, від яких мене вже нудить.

Я знову звіряюся із своєю схемою, і виявляється, що ця церковка стоїть приблизно на середині шляху від того загадкового буднику, куди заходила Віра, перед тим як потрапити на будівельний майданчик. Ну, що ж, це вже непогано. Тепер можна рушати далі.

Я замріяно стою перед церковкою, міркуючи, куди ж, у який бік мені треба йти далі, коли раптом відчуваю на собі чийсь погляд. Ну, просто спиною відчуваю. Проте відразу повернутися я не наважуюсь, та й не можна. Адже можу сполохати людину, котра так пильно на мене дивиться. А я хочу знати, хто вона така. І це не проста цікавість. Професійне чуття підказує мені, що з'ясувати це корисно, навіть необхідно. Це треба зробити хоч би для того, щоб «зняти питання».

Але коли я, нарешті, знаходжу можливість кинути непомітний погляд назад, там уже нікого немає, крім самотньої жіночої постаті на протилежному боці вулиці, яка віддаляється від мене. Постать ця, пряма і строга, здається мені знайомою. Але хто ця жінка, де я її зустрічав, пригадати ніяк не можу.

Я задумливо бреду слідом за нею, добре, що наші шляхи збігаються. Зараз мені треба завернути за перший чи другий ріг праворуч, якщо вірити Павлу. Неподалік від цього рогу, на тій новій вулиці, має бути пельменна, голодному Павлу вона того вечора відразу впала в очі.

Ще не дійшовши до першого рогу, я помічаю, що жінка поперед мене спокійно повертає за нього. Що ж, мені однаково треба обстежити обидва повороти й обидві вулиці. Почнемо з цього. Я завертаю услід за жінкою і незабаром бачу пельменну. Все, здавалося б, іде чудово.

Але мене починають хвилювати дві обставини і з кожною хвилиною усе дужче.

По-перше, жінка, як і раніше, продовжує маячити перед моїми очима і немов дратує мене. Де, чорт забери, я її зустрічав? Зараз мені вже здається, що і погляд у неї був не дружній, навіть ворожий. Якби мені тільки глянути їй в лице, я її негайно впізнав би. Але жінка йде не озираючись, і випереджати, заглядати їй в лице незручно, та