Читати книгу - "Сильмариліон"

узяв її за дружину, і довгий час ніхто з родичів не чув про неї зовсім нічого.

Про те, що Арезель вийшла за Еола вкрай неохоче або що її життя в Нан-Елмоті було ненависне їй упродовж багатьох років, не сказано ніде. Адже хоч, за наказом Еола, вона й мусила уникати сонячного світла, разом вони подорожували вдалечінь попід зорями чи при світлі місячного серпа; чи, якщо хотіла, вона могла мандрувати сама, втім, Еол заборонив їй розшукувати синів Феанора чи будь-кого іншого з нолдорів. І у присмерку Нан-Елмоту Арезель породила Еолові сина, й у серці нарекла його забороненою нолдорською мовою Ломіоном, що означає Дитина Сутінків; але батько не давав йому ймення, доки хлопчикові не виповнилося дванадцять років. Тоді він назвав його Маеґліном, тобто Гострозорим, адже збагнув, що синів погляд значно далекозоріший, аніж його власний, а розум за туманом слів може читати загадки сердець.

Досягши зрілості, Маеґлін обличчям і поставою видався подібним радше до нолдорських родичів, а от духом і розумом удався в батька. Він мало говорив, хіба у випадках, які безпосередньо його стосувались, і тоді голос його набував здатності зворушувати тих, хто слухав його, і переконувати тих, хто йому протистояв. Він був рославий і темноволосий, очі мав чорні, але і блискучі та проникливі, мов очі нолдорів, а ще мав білу шкіру. Він часто ходив із Еолом до гномівських міст на сході Еред-Ліндону і там наполегливо вчився всьому, чого гноми бажали навчати, а понад усе — вмінню шукати в горах руду та метали.

І все-таки сказано, що Маеґлін найбільше любив матір, тож коли Еол був деінде, він годинами сидів біля неї та слухав усе, що вона могла йому розповісти про своїх родичів і про їхні діяння в Елдамарі, про могутність і відвагу принців із Дому Фінґолфіна. Він брав ті розповіді близько до серця, особливо ж те, що дізнався про Турґона, зокрема, що той не мав спадкоємця, позаяк дружина його, Еленве, загинула під час переправи через Гелкараксе, і донька Ідріль Келебріндаль була єдиною його дитиною.

В Арезелі ж переказування тих історій пробудило бажання знову побачитися з ріднею, її дивувало, як могла вона стомитися від світла Ґондоліна, від водограїв на сонці та від зеленого моріжка Тумладену під вітряним небом весни. До того ж, ельфійка часто зоставалася на самоті в сутінках, коли і чоловік, і син ішли кудись із дому. Ці історії стали також джерелом перших сварок між Маеґліном і Еолом. Бо матір жодним словом не виказала Маеґлінові, де мешкає Турґон, ані яким шляхом можна дістатися туди, й він вичікував слушного часу, вірячи, що йому вдасться виманити в неї таємницю лестощами або ж розгадати її думки, коли вона не пильнуватиме їх; але перш ніж зробити це, він прагнув побачити нолдорів, побесідувати із синами Феанора, зі своєю ріднею, що жила неподалік. Однак, коли Маеґлін оголосив про свій намір Еолові, батько розгнівався.

— Ти з дому Еола, Маеґліне, сину мій, — мовив він, — а не з ґолозрімів. Ціла ця земля — земля телерів, і я не матиму жодних стосунків і не дозволю своєму синові мати їх із убивцями наших родичів, завойовниками та загарбниками наших осель. Щодо цього ти мусиш мені скоритись, а як ні — то я ув’язню тебе.

Маеґлін нічого не відповів, холодний і мовчазний, але вже не ходив у мандри з Еолом, і той утратив до нього довіру.

Сталося так, що в середлітті гноми, за традицією, запросили Еола на бенкет у Ноґроді, й він поїхав геть. Отоді Маеглін і його матір на певний час отримали свободу йти, куди їм заманеться, тож вони — в пошуках сонячного світла — частенько добувались аж до краю лісу. І в серці Маеґліна розпалилося бажання покинути Нан-Елмот навіки. Тому він сказав Арезель:

— Володарко, їдьмо звідси, доки є час! На що нам із тобою надіятись у цьому лісі? Тут нас тримають у рабстві, і не матиму я з того жодної вигоди, бо навчився вже всього, чого міг вивчити мене батько чи що зволили відкрити науґріми. Може, ми спробували би знайти Ґондолін? Ти будеш моїм проводирем, а я — твоїм охоронцем!

Арезель зраділа і з гордістю поглянула на свого сина; відтак, сказавши прислужникам Еола, що вони їдуть розшукувати синів Феанора, обоє вирушили до північних кордонів Нан-Елмоту. Там, перетнувши тоненький потік Келону, потрапили в землю Гімлад і поїхали далі до Бродів Аросу, тобто на захід уздовж кордону Доріату.

Проте Еол повернувся зі сходу раніше, ніж передбачав Маеґлін, і з’ясував, що дружина його та син уже два дні як поїхали кудись. Гнів його був такий нестримний, що він наздоганяв їх навіть при денному світлі. Ступивши на терени Гімладу, Темний Ельф опанував свою лють і поїхав обережно, пам’ятаючи, що ризикує, бо Келеґорм і Куруфін були могутніми володарями, котрі недолюблювали Еола, й Куруфін, до того ж, був небезпечний. Але розвідники з Аґлону помітили просування Маеґліна й Арезель до Бродів Аросу, і Куруфін, збагнувши, що коїться щось вельми дивне, подався на південь од Проходу й отаборився поблизу Бродів. І не встиг Еол заїхати вглиб Гімладу, як вершники Куруфіна вистежили його та привели до їхнього володаря.

Тоді Куруфін сказав Еолові:

— Що за справа привела тебе, Темний Ельфе, в мої землі? То мусить бути щось нагальне, коли такий любитель сутінків подорожує за дня.

Еол же, розуміючи, чим ризикує, стримав різкі слова, що спали йому на ум.

— Я довідався, Володарю Куруфіне, — мовив натомість, — що син мій і дружина, Біла Панна з Ґондоліна, поїхали навідати тебе, коли мене не було вдома, тож мені здалося доречним приєднатися до них.

По тих словах Куруфін посміявся з Еола і сказав:

— Якби ти супроводжував їх, вони зустріли би тут не такий теплий прийом, на який сподівалися; та річ не в тому, бо наміри їхні інакші. Ще не минуло і двох днів, як вони перетнули Ароссіах, а потім хутко поїхали на захід. Виглядає так, що ти хотів мене обдурити; або ж тебе й самого обдурено.

На це Еол відказав:

— Тоді, володарю, чи не відпустиш мене, щоби з’ясувати правду.

— Я тебе відпускаю, хоч і не люблю, — промовив Куруфін. — Що швидше ти поїдеш із моєї землі, то більшу приємність зробиш мені.

Відтак Еол сів верхи на коня, сказавши:

— Володарю Куруфіне, добре зустріти родича, котрий допоможе у скруті. Я