Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

літ у Відні, Болоньї та Римі і все життя бувши католицьким священиком, до кінця збагнув підступність зазіхань римського престолу проти всього слов'янського світу і, облишивши служіння богові й папі, подався в мандри, — де конем, а де й пішки — по всій Слов'янщині, з країни до країни, щоб розповісти людям страшну правду про Ватікан.

Сівши на дзиглику, Романюк запитав:

— Ви мене кликали, отче?

— Просив завітати, — приязно посміхнувся Мелхиседек.

— Я прийшов попрощатись, доміне.

— Так раптом?

— Оцей добродій, — кивнув Романюк на Пампушку, — сказав сьогодні, що гетьман Однокрил за мою голову пообіцяв…

— Одійти від нашого міста! — підказав Пампушка-Купа-Стародупський.

— Та й що?! — аж потемнівши лицем, тихо спитав єпіскоп, ледве стримуючи вибух люті.

— Я не хочу, жеби за голову одного гуцула пролилась кров наддніпрянців, — посміхнувся Ігнатій Романюк.

— Однак — вона ллється, — похмуро сказав старий гончар Саливон Глек.

— I не за голову гуцула! — сердито докинув єпіскоп. Але гість наполягав:

— Я благаю, газдо.

— Ви, доміне, — розсердився Мелхиседек, — у козаків благаєте про те, чого не вчинили б ваші горяни — бойки, лемки чи гуцули!

А Романюк, розуміючи його обурення, замовк, хоч уже й не хотілось лишатися в цім городі після такої гетьманської вимоги.

— Чого йому кортить? — спитав Саливон Глек. — Аж так кортить із вами зазнайомитись?

I Гнат Романюк, зненацька спалахнувши, аж під сивим волоссям стало видно, як червоніє шкіра, заговорив чітко та хутко, інколи незвично й химерно наголошуючи окремі слова, — чи то від закарпатської говірки, а чи від впливу десятка мов, які він добре знав, цей колишній канонік, котрий ціле життя тинявся по Європі:

— Чого кортить? А того, що ми вже з ним знайомі, з вашим гетьманом.

— Коли ж то?

— Давненько вже. Та й ось тепер, — загадково мовив Романюк.

Мелхиседек чекав, не розпитуючи.

— Я ось тепер, вандрувавши, потрапив у лабети до однокрилівців, і один із двораків гетьманських мене впізнав… — і Романюк трохи помовчав, перебираючи бурштинові чотки. — I вони вже везли мене до гетьмана, щоб, йому показавши, передати святій інквізиції.

— За що ж? — не стримавшись, спитав Михайлик.

— Є за що, — відповів галичанин. I замовк.

Замислився.

Сидів, прозорі чотки перебираючи, сідий, похилий, зосереджений.

22

— Ваш самозваний гетьман, певно, побоявся, щоб я не виказав народові, як… кілька років тому, коли він був ще генеральним писарем… я його бачив на горбі Ватікан, у передпокої святої конгрегації для поширення віри.

— Он як?! — вихопилось у Мелхиседека.

— Ви певні, святий отче, — пильно примружившись на галичанина, спитав Пампушка, — ви певні… що бачили саме його?

— Ось моя рука, рубайте! — і гуцул заходився називати докази: — Лебедина бородавка. I мерехтливі очі. Його ж панська хода: бочком, бочком, а величава!

— А крило?

— Крила не бачив.

— Як то?

— Сховав либонь під одягом і прив'язав до тіла, як те він робить завше, приймаючи іноземних послів чи гостей.

— Навіщо ж?

— Розумна обережність: у самого ж папи найсвятішого, приміром, у намісника господа-бога на грішній землі — крила такого немає ж! Щоб не позаздрив, не прогнівався на недостойного раба. От він і став перед святим вітцем: непомітний, однорукий і покірний…

— Що ж він там робив, у Ватікані? — спантеличено спитав Саливон Глек.

— Усе, що міг. Усе, що вмів. Цілував пантофлю папі римському, як і всі, хто пнеться в Ватікан…

— Гордій Пихатий — потаємний католик? — жахнувся гончар Саливон.

— …Чи, може, з папою змовлявся, — провадив далі Романюк, — про свою спілку з ляхами й татарами, про похід на Москівщину, про нове кровопролиття, про все про те, що він коїть на Вкраїні тепер.

— Та-а-ак… — роздумливо зітхнув Мелхиседек. — А що ж тепер?

— Упізнав мене тут його пахолок, що був у Римі разом з Однокрилом. Опріч іншого, їм, я гадаю, вже кортить дізнатись: чого я поспішаю до Москви?

— От-от, — заворушився пан Купа-Стародупський. — Чого-таки? Чого до Москви?

— Коли б я не боявся стати нечемним господарем, — посміхнувшися, зняв річ і владика, — то я також спитав би: а чому? До кого?

— До царя. Щоб нагадать його величності: ввесь слов'янський світ, мовляв, з надією вповає лише на вас. Визволення слов'ян… воно прийде зі Сходу, якщо Москва і Україна будуть разом.

I галичанин, перебираючи ворушкими пальцями золотаво-прозорі зерна чоток, розповідав громаді Мирослава, як він учився у католицьких школах, як потроху доходив розуму, як нарешті збагнув, що головне для слуг Ватікану — не віра, а гроші, лакомство, розпуста, що святі вітці, не дожидаючи посмертного блаженства, розбещено раюють на землі, всенький світ задля того грабуючи, богом покликані «панувати над усіма народами і церквами», продаючи злочинцям і пройдисвітам церковні та монастирські посади, королівські трони, землі й багатства цілого світу, сльози й кров усіх народів…

I сумний гуцул Гнат Романюк, нещодавній католицький канонік, розповідав оборонцям Долини, як йому з очей страшна луда спадала, як він покинув у Пармі свою духовну паству та й рушив, нарешті, з міста до міста, з країни до країни, та й бачив скрізь, майже по всій Слов'янщині — злочинні підступи агентів Ватікану, аж йому подих забивала лють проти чужинців, котрі паюють між собою наші землі й добра, бачив повсюди й злидні простого люду, і розкошество доморослих вельмож, які заради лакомства нещасного все більше та більше прихиляються до католицтва, до чужинних звичаїв, гребуючи навіть рідною мовою і стверджуючи тим свою залежність од іноземних повелителів.

— Затопила німота слов'янські простори… Виперла наше плем'я із Шлезька, з Моравії, від Балтійського моря, з одвічно слов'янської Пруссії. Сербщину роздерли на шматки австрійці, дожі Венеції, турки. Чехи знемагають під силою Габсбургів, та ж наруга долає й словаків. Дідизна македонців і болгар давно вже стала часткою Османської держави. Колючкуватий терен розбрату росте між однокровними сусідами, бо ввесь слов'янський світ розчахнено на три недружні стани: православних, католиків, магометан. В неволі всі слов'яни. Крім Чорногорії. Опріч Москви. Крім України…

— А вольність Польщі? — спитав пан Хівря.

— Галасливий гонор! — гостро відповів галичанин. — Польське панство тільки хвастає своєю вольністю. А шляхтичі вже видають себе за сутих німців, інші пани — за шведів. Польське панство зазіхає на українські землі, а в самих давно вже не був королем — ні поляк, ані інший слов'янського роду правитель, а все з Ватікану чужинці: то німець, то швед, то й бозна-хто. А по містах у вічно гордих своєю свободою ляхів — повнісінько німців, італійців, шведів, євреїв, вірменів, шотландців, котрі натоптують собі капшуки та черева, лишаючи простому полякові наймитування й голодне гречкосійство, а шляхті — сеймовий гвалт і сутяжництво по коронних судах… Простий люд Слов'янщини