Читати книгу - "Грішниця"

class="p1">Отямилася вже вдень. Сонячні промені танцювали в павутинні крапельниці. Молоденька сестричка, помітивши, що я розплющила очі, виміряла пульс і посміхнулась.

– Ну й налякали Ви нас, мамочко. Навіщо помирати зібралися прямо на кріслі, га?

Я облизала пересохлі вуста й прошепотіла:

– Дитина…

Дівчина пожвавлено захитала головою:

– Жива, жива, не хвилюйтесь. У вас син. Три дев’ятсот, п’ятдесят п’ять сантиметрів. Красунчик, тільки ледь життя мамі не коштував.

– Де?

– Почекайте, почекайте трошки. Принесуть. Я зараз лікаря покличу, щоб Вас оглянув. І принесуть.

Коли нарешті в палату занесли маленький згорток, він заворушився, а я розплакалась. Сльози невпинно котилися по щокам і капали на крихітне личко мого сина. Він смішно плямкав беззубим ротиком і ловив своїми пальчиками мої руки. Давно забута ніжність нахлинула й затопила весь світ, адже відтепер в ньому був мій син. Він дихає поруч, і так буде завжди.

– Привіт, мій малесенький. Я – твоя мама.

Він позіхнув у відповідь і голосно розплакався.

– Ого, одразу видно, що справжній мужчина, – засміялася сестра.

Я кивнула:

– Найголовніший у моєму житті.

* * *

Дні стали схожими на дитячі каруселі, у них було багато руху й зовсім не лишилося спокою. Підготовка до весілля забирала купу часу та сил. Лариса намагалася відсторонитись від цього божевілля, проте воно інфікувало все живе, що потрапляло в радіус дії, і старшу дружку включно.

Весілля мало відбутися в місті, там же планували відсвяткувати цю подію. Списки гостей, запрошення, машини, прикраси, шампанське, меню й тисячі інших дрібниць заполонили думки остаточно, і лише вночі, лягаючи в ліжко, Лариса могла не думати про це, узагалі ні про що не думати. Потім приходили сни. Пропливали поруч, ледь торкаючись вій, і зникали. Вона ніяк не могла пригадати їх вранці, хоча знала, що сни були.

Ніна зовсім так само намагалася пригадати, що вже наречена, а отже, має бути щасливою, натомість виглядала просто розгубленою. Вона продовжувала ходити на роботу, господарювати в батьківському домі, намагаючись ще на мить затриматись у минулому, звичному, знайомому до останньої дрібнички, власному. Сергій мовчав, вдаючи, що все йде так, як і має бути. Занепокоєність видавали лише очі: у них усе частіше застигало німе питання, однак і надалі тривала гра в мовчанку. Лише Марія Степанівна при зустрічах із Ніною час від часу заглядала в очі так, що діставалася душі.

– Що з тобою, дитино?

Ніна лякливо ховала їх та запевняла, що все добре, мовляв, трохи хвилюється, але це, здається, природний стан для наречених.

– Воно так, хороша моя, воно-то так.

Коли наречена йшла, старенька тривожно дивилася вслід та хитала головою:

– Не подобається вона мені, ой, не подобається.

Ледь не щодня приходив дід Федір і подовгу посміхався. Таке собі сиве сонце з вусами й бородою, щасливе та тепле.

– Вчора правнука додому забрали. Маленьке таке, червоне, а плаче голосно. Мужик. На мене схожий. Що смішного? Правда. Всі так кажуть, навіть Соня.

– А як вона себе почуває після пологів?

– Потихеньку. Сина хоче Федором назвати.

Марія Степанівна жартівливо підморгує:

– І на чию це честь, цікаво знати?

А дід тільки посміхається, адже його радості так багато, що до неї можна торкнутися рукою. Вона цілком матеріальна й зосереджена в новонародженому хлопчику на ім’я Федір. Він десь безтурботно сопе носиком у блакитних пелюшках, навіть не підозрюючи, що перетворив старенького в сиве сонце.

* * *

Намагаюсь знайти слова, аби описати той час, і відчуваю, що даремно. Таких слів не вигадали, це просто треба пережити, хоча кажуть, що любов до дитини приходить до кожного у свій час, і не обов’язково одразу, або не приходить ніколи. Так, саме любов і лише любов існувала в ті дні, жодних інших почуттів.

Білі халати, круглі животи й плач уже народжених, сонце, голуби за вікном, які зліталися сюди зграями ледь не з усього міста, і дивна суміш запаху медикаментів та материнського молока. Останнє спочатку мені доводилося зціджувати, зціпивши зуби, щоб потім вилити до раковини, оскільки вся та хімія, що вводилася в мій організм, перетворювала його ледь не на отруту. Залишалось лише спостерігати за тим, як мій маленький смокче каші з пляшечки, і чекати, що скоро я все-таки прикладу його до грудей та відчую, що ми знову єдине ціле. І я чекала, рахуючи крапельниці, а котрась із новоспечених мам, у палаті поруч, відмовилася годувати груддю добровільно, прагнучи зберегти фігуру. Я все намагалась уявити собі ту фігуру, заради якої жінка відмовляється бути повноцінною матір’ю, і не могла. Дурненька. Невже високі груди можуть зробити жінку жінкою, коли вона такою не є?

У перші дні після пологів у мене з’явилося нове захоплення. Я годинами роздивлялася свого новонародженого сина, не втомлюючись дивуватися кожній лінії, складочці, руху. Дивилась у його очі, тримала за крихітні пальчики й цілувала в чоло. Від нього йшло тепло нового життя, справжнього дива, частиною якого була я, чи, може, навпаки. Не знаю. Просто, якщо безсмертя існує, то це воно і є. Матерія переходить у матерію, змінюючи форми й лишаючись усе тією ж. Син був схожий на свого батька, принаймні, у такому рідному обличчі вловлювалося щось знайоме, уже бачене колись в подібній лікарняній палаті, проте я сприймала цей факт спокійно, так, ніби це особисто мене й не стосувалось. Хлопчик неначе викреслив із пам’яті її частину, біль пережитого відійшов, звільнивши простір для нового почуття. Я стала матір’ю.

– Який він крихітний, зовсім як жабеня, тільки рожеве, якщо, звичайно, жабенята можуть бути настільки красивими. Привіт, маленький. Чуєш тітку Лєру?

– Ти тільки подивись, який у нього усвідомлений погляд. Напевно, він розуміє куди більше нашого. Правда, зайчику?

Я слухала це щебетання над моїм скарбом і посміхалась.

– Як ти його назвеш?

– В’ячеслав. В’ячеслав Валентинович.

Лєра здивовано відірвала погляд від малюка.

– А чому Валентинович?

– Красиво звучить. Хіба ні?

– Красиво, але… не знаю. Ти не спробуєш з’ясувати, хто батько?

– Навіщо? Я й так уже знаю.

Лєра підійшла ближче й сіла поруч, потім ще раз поглянула на маленького.

– Просто він дуже схожий… на… на Геннадія. Невже так буває? Слава – точна його копія, тільки в зменшеному варіанті.

Я кивнула головою, погоджуючись. Виявляється, буває. Достатньо одного погляду на маленького, щоб це зрозуміти.

– Ларисо, а може, все-таки варто повідомити новоспеченого татуся, га? Має ж він хоча б матеріально нести відповідальність за скоєне. Аліменти ніхто не відміняв. І тобі було б легше, і Славі.

Я рішуче прошепотіла:

– Ні. У мого сина нема батька, зате є я.

* *