Читати книгу - "Країна розваг"

Звідки… — Лише хрип. Я знову проковтнув слину. — Звідки ти про неї знаєш?

— Не знаю, але думаю, що через неї я і їду. Я тобі казав, що воно не біле?

— Так, але ти не знав, що це означає. Тепер знаєш?

— Ні. — Він розкашлявся. Я почекав, коли напад скінчиться. Коли кашель вщух, Майк сказав: — Мені пора. Мама прокинулася. Тепер півночі не спатиме, читатиме.

— Справді?

— Так. Я дуже сподіваюся, що вона дозволить мені покататися на чортовому колесі.

— Воно називається «Колесо Кароліни», але люди, які там працюють, звуть його просто підйомником. — Деякі з цих людей (наприклад, Едді) насправді називали його бовдуропідйомником, але про це Майку знати було не обов’язково. — У «Джойленді» є своя таємна мова. Це одне з її слівець.

— Підйомник. Я запам’ятаю. Бувай, Деве.

У вусі клацнуло — Майк повісив слухавку.

* * *

Цього разу серцевий напад стався у Фреда Діна.

Він лежав на пандусі, що вів до «Колеса Кароліни», з посинілим і скоцюбленим обличчям. Я став коло нього на коліна й почав робити непрямий масаж серця. Це не допомогло, тож я нахилився вперед, затиснув йому ніздрі і притисся губами до його рота. Щось пролоскотало по зубах і потрапило на язик. Я відхилився і побачив, що в нього з рота валить чорний потік крихітних павучків.

Я прокинувся, мало не впавши з ліжка. Ковдра і простирадло зібгалися півколом, серце шалено гупало, а я сам нігтями роздирав собі рота. Кілька секунд знадобилося, щоб зрозуміти: там нічого немає. Та однаково я встав, пішов у ванну і випив дві склянки води. Може, колись мені снилися й гірші кошмари, ніж той, що розбудив о третій ночі того вівторка, та якщо так, то я їх не пам’ятаю. Я перестелив ліжко і знову ліг, хоч і був переконаний, що вже не засну. Проте я майже задрімав, коли мене розбудила одна думка: та велика емоційна сцена, яку ми втрьох напередодні розіграли в лікарні, могла виявитися марною.

Звісно, у «Джойленді» радо влаштовували спеціальні умови катання на атракціонах для калік, кульгавих і сліпих (яких тепер називають дітьми з особливими потребами) впродовж сезону, але сезон закінчився. Чи покрила б збитки паркова безсумнівно дорога страховка в разі, якби в жовтні з Майком Росом щось сталося? Я вже бачив, як у відповідь на моє прохання Фред Дін хитає головою і каже, що йому шкода, проте…

* * *

Того ранку було прохолодно, віяв сильний бриз, тож я поїхав на машині й поставив її біля Лейнового пікапа. Я прибув дуже рано, і на майданчику А (досить великому, на п’ятсот автомобілів), крім наших машин, не було жодної. Опале листя шурхотіло по асфальту, наче перебирали лапками комахи, й це нагадало мені павучків з нічного кошмару.

Лейн сидів на садовому стільці перед будкою Мадам Фортуни (яку невдовзі мали розібрати й сховати на зиму) і поїдав бейґл[49], щедро намащений вершковим сиром. Його котелок був заломлений під звичним безтурботним кутом, а за вухом виднілася сигарета. Єдиною новою річчю в його образі була джинсова куртка. Ще один знак (якби він був мені потрібен), що наше бабине літо скінчилося.

— Джонсі, Джонсі, ти якийсь такий самотній. Хочеш бейґл? У мене є зайвий.

— Так, — кивнув я. — А можна, поки їм, дещо з вами обговорити?

— Прийшов у гріхах покаятися, га? Сідай, сину мій. — Він показав на стіну ворожчиної будки, там стояли притулені ще два складаних садових стільці.

— Нічого грішного. — Я розгорнув стілець, сів і взяв коричневий пакет з бубликом. — Але я дав обіцянку, а тепер боюся, що не зможу її виконати.

Я розповів Лейну про Майка і про те, як я переконав його матір поїхати в парк — а то було нелегко, зважаючи на її емоційний стан. Завершив розповідь я тим, як прокинувся посеред ночі, твердо переконаний, що Фред Дін не дозволить. Єдине, чого я не згадав, — сон, який мене розбудив.

— Ага, — сказав Лейн, дослухавши до кінця. — Вона зваблива? Матуська?

— Ну… так. Насправді так. Але це не причина…

Він поплескав мене по плечу і поблажливо всміхнувся, хоча без цієї усмішки я міг би й обійтися.

— Усе, Джонсі, ні слова більше, ні слова.

— Лейне, вона на десять років старша за мене!

— Авжеж. Якби мені дали по долару за кожну молодшу за мене на десять років ціпу, яку я водив на побачення, я міг би спокійно заплатити за вечерю з біфштексом «У Ганратті» у Гевенз-Бей. Вік — це лише цифра, друже мій.

— Супер. Дякую за урок арифметики. А тепер скажіть, чи вляпався я в лайно, коли сказав малому, що він зможе приїхати в парк і покататися на колесі та каруселі.

— Ти вляпався, — підтвердив Лейн, і мені в серці похололо. Та він одразу ж настановчо підняв вказівний палець. — Але…

— Але?

— Ти вже призначив дату вилазки?

— Точну ще ні. Думав, може, у четвер. — Інакше кажучи, перед приїздом Ерін і Тома.

— Четвер не годиться. П’ятниця теж. Малий і його зваблива матуся ще будуть тут наступного тижня?

— Мабуть, так, але…

— Тоді плануй на понеділок чи четвер.

— А нащо ждати?

— Заради газети. — Лейн дивився на мене так, наче я найбільший у світі кретин.

— Газети?..

— Місцевої. Виходить у четвер. Коли на першій сторінці з’явиться історія про те, як ти вкотре відзначився, врятувавши життя, ти Фреду Діну станеш як рідний. — Лейн викинув рештки бейґла у найближчий кошик для сміття (двохочковий кидок) і здійняв руки в повітря, наче показував рамку газетного заголовка. — «Приходьте у „Джойленд“! Ми не лише продаємо веселощі — ми рятуємо життя!» — Усміхнувшись, він перекосив котелок на інший бік. — Безцінна увага засобів масової інформації. Фред буде винен тобі ще одну послугу. Розміняй її на готівку і скажи спасибі.

— А звідки журналісти дізнаються? Щось я не уявляю, щоб їм Едді Паркс розказав. — Хоча якби це й сталося, він би, напевно, змусив їх у першому параграфі написати про те, як я йому мало не всі ребра переламав.

Лейн підкотив очі.

— Усе забуваю, що ти, Джонсі, у наших краях чужинець. У тому паперовому наповнювачі для котячого туалету всі читають лише рубрики «Поліцейська