Читати книгу - "Том 1"

що з могили приліз, кров зганяє з обличчя рідного.

Як осиковим кіллям отих упирів, так хотять забуттям вас прибити, обсіваються маком дрібниць, марних слів, аби ви не могли доступити.

Як прибитий упир, ваша вражена тінь блідне, блідне, і смерть її криє, мія{ живими і вами росте просторінь,— рідне серце могилу вам риє...

Не дивіться докірливо, любі мої, я не винна в сьому перед вами, вам давала я думи і мрії свої в час, як бавила інших словами.

Не спиняла я сліз, хоч потоком лились, поки порох не змила могильний 8 ваших образів чистих, і знов, як колись, тривок 8 вами живий став і сильний.

Кров з лиця, блиск очей я давала для вас без жалю, не боронячись, вільно, аж наблизивсь для всіх нас відродження час, і життя знов поплинуло спільно.

Хоч дрібниці, клопоти і злидні життя пас надовго, бува, розлучають — так і перше було — в тім нема вабуття,— рідні рідну таки зустрічають.

Зустрічають вненацька на тих стежечках, де ми вкупі, бувало, ходили, в пісні голос озветься і слово в думках, все живе — і зникають могили.

Жах і смерть, все, що прикре й нечисте, зника, і ніщо не стоїть межи нами...

От і знову настала хвилина така, я сама, мої любі,— я з вами!

І немає вже сліз в тій жаданій порі, коли ми стоїмо на розмові,— ви ж для мене не мертві, страшні упирі, ви — створіння живої любові.

14/ѴШ 1904

Люди бояться вночі кладовища, жаских казок і непевних примар, страшно і вдень їм сумних катафалків, чорної ризи, і ладану, й мар.

Я не боюся того, тільки смутно поглядом поїзд сумний проведу; любії тіні мене проводжають в час, коли я з кладовища іду...

Спогад живий до живої говорить, мертва могила над смертю мовчить, і про страшну таємницю під нею голос похованих в ній не кричить.

Я не боюся — мовчазна могила нам не з'ясує, що діється в ній.

Вас я боюся, ви, труни живії мрій наших спільних, любові, надій.

Вас я боюся — ви, зрадники-друзі. Тільки пе ваших ворожих речей, я не боюся погроз і докорів, ні, я боюсь ваших любих очей,

голосу вашого милого страшно, рухів, обличчів, таких чарівних, все, що в душі вашій діється скрито, вчую я вмить, прочитаю по них.

Раптом побачу спотворені мрії, мертві надії, зотлілу любов, мертва душа гляне в очі марою, в жилах мені заморозить всю кров.

Мертва душа буде жаско мовчати, а заговорить могила жива...

Я не боюся вночі кладовища, але страшні мені й вдень ті слова...

Скрізь, де не гляну, сухі тумани розляглися, поле і гай у серпанки тонкі повилися, марево біле покрило і річку, й сагу, вітер 8 полудня несе без кінця ту югу.

Світло сліпить, та не грає веселе проміння, вітер гуде, та задуха гнітить, мов каміння. Так у розлуці з тобою кохання мов світить і смутить, буяє й життя пе дає.

15/VIII [1904], Зелений Гай

«Я, цар царів, я, сонця син могутній,

Собі оцю гробницю збудував,

Щоб славили народи незчисленні,

Щоб тямили на всі віки потомні Імення»... Далі круг і збитий напис.

І вже ніхто з нащадків наймудріших Дарського ймення прочитать не може.

Хто збив той напис,— чи сперечник-владар, Чи просто час потужною рукою,—

То невідомо. Дивним візерунком Багато слів написано край нього Про славу безіменного владаря,

Змальовано царя славетні вчинки:

Он цар сидить високо на престолі,

Народи подолані йдуть з дарами Коштовними й додолу клонять чола,

А він сидить, немов камінний ідол Під опахалами з барвистих пер.

Лице його подібне до Тутмеса,

І до Рамзеса, і до всіх тиранів.

Он далі він, схопивши за волосся Одразу цілий гурт якихсь повстанців, Кривим мечем над ними замахнув.

Лице його подібне до Тарака,

До Менефта, як і до всіх тиранів.

З лицем тим самим він левів полює, Левіафанів ловить, б’є пташок І їде полем через людські трупи,

І бенкетує по своїх гаремах,

І на війну жене своїх підданих,

І посилає на роботу люд,—

На ту страшну єгипетську роботу,

Що має вславити царське імення.

Іде той люд, мов хвилі в океані,

Без ліку, без числа на бойовисько І стелиться під ноги коням царським,

А хто живим зостався з того люду,

Той гине на єгипетській роботі:

З його могили хоче цар зробити

Для себе пам’ятник — хай гине рабі І раб копає землю, теше камінь, Приносить мул з ріки і робить цеглу, Виводить мури, статуї великі,

Запрігшись, возить самотужки й ставить І щось будує вічне і величне,

Щось незрівнянне і потужно гарне, Мальоване, мережане, різьблене,

І кожна статуя, колона, малювання, Мережечка, різьба і навіть цегла Незримими устами промовляє:

«Мене створив єгипетський народі»

Умер давно той цар з лицем тирана, Зоставсь по ньому — круг і збитий напис. Співці! не марте, вчені! не шукайте,

Хто був той цар і як йому наймення:

З його могили утворила доля Народу пам’ятник,— хай гине цар!

Коли дивлюсь глибоко в любі очі, в душі цвітуть якісь квітки урочі, в душі квітки і зорі золотії, а на устах слова, але не тії, усе не ті, що мріються мені, коли вночі лежу я у півсні. Либонь, тих слів немає в жодній мові, та цілий світ живе у кожнім слові, і плачу я й сміюсь, тремчу і млію, та вголос слів тих вимовить не вмію...

II

Якби мені достати струн живих, якби той хист мені, щоб грать на них, потужну пісню я б на струнах грала, нехай би скарби всі вона зібрала, ті скарби, що лежать в душі на дні, ті скарби, що й для мене таємні, та мріється, що так вони коштовні, як ті слова, що вголос невимовні.

О, не кори мене, любий, за мрії про славу, не дорікай за жадобу тернів волотих, сам ти в мені розбудив ту гадюку лукаву, голос її засичав... а здавалось, навіки затих!

Чи ж не казав ти мені, що злетіла корона

злотиста

з мого чола з того часу, як я до роботи взялась тихої, смирної. Зникла поезія чиста з тої хвилини, як спільна нудьга почалась.

Ти се сказав. І спалахнуло соромом чоло так, наче ганьби тавро ти па ньому поклав.

Погляд блука неспокійний, шукає навколо:

де ж він, той терен злотистий, щоб знов ореол мені

дав?

2/ХІ 1904, Тифліс

Ой не