Читати книгу - "Життя й незвичайні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо"

в іншій частині світу, де немає таких жахливих створінь. Хоч я вважав своє становище дуже поганим, але все-таки в мене було стільки втіх, що я мусив дякувати за них, а не скаржитись. Передусім, навіть у цьому нещасному становищі, мене підтримувала віра в бога й надія на його благословення. Це було більше щастя, ніж я заслужив за всі злигодні, яких я зазнав або міг зазнати.

Із серцем, сповненим удячності, я повернувся до свого замку і відтоді став почувати себе спокійніше. Із своїх спостережень я переконався, що ці варвари ніколи не приїздили на острів по здобич-чи тому, що нічого не потребували, чи тому, що не сподівались знайти що-небудь у такому пустинному місці. В лісовій частині острова вони, безперечно, бували не один раз, але мабуть, не знайшли там для себе нічого потрібного. Я знав лише одно: я прожив на острові майже вісімнадцять років і до останнього часу не знаходив людських слідів. Виходить, я міг прожити тут іще вісімнадцять років і не навернутись на очі дикунам, хіба що натрапив би на них через власну необачність. Тепер я клопотався тільки тим, щоб найкраще сховати всі ознаки свого перебування тут, принаймні доти, доки не знайду кращої від людожерів породи людських істот. А все-таки від огиди й жаху, навіяних цими огидними дикунами та їх нелюдським звичаєм, я впав у сумний настрій і майже два роки безвихідно провів у тій частині острова, де були мої ділянки, тобто дві мої садиби — моя фортеця і дача — і загін у лісі; але останній я відвідував лише ради кіз. Моя огида до цих негідників була така, що я скоріше згодився б побачити диявола, ніж зустрітися з ними. За цей час я ні разу не ходив подивитись на свою пірогу. Я навіть почав думати про будування нового човна, бо остаточно вирішив навіть не пробувати привести свою пірогу з того берега острова. Я не мав охоти зустріти тих звірів на морі, бо знав, яка буде моя доля, коли я потраплю їм у руки.

Проте час і задоволення з того, що я в безпеці і що мене не викриють ці люди, майже зовсім розвіяли моє побоювання. Я знову почав жити спокійним життям, з тією тільки різницею, що тепер я став обачнішим і вживав усіх заходів, щоб не впасти ворогові в очі. Найбільше боявся я стріляти, щоб не притягти уваги дикунів, коли б вони випадково були на острові. На щастя, я міг тепер обходитись без полювання в лісі, бо своєчасно розвів свою худобу. Протягом цього часу я сильцями та пастками піймав кількох кіз і за два роки, здається не вистрелив ні разу, хоч ніколи не виходив з дому без рушниці та пари пістолів (із трьох, врятованих мною на кораблі), які я носив, засунувши їх за пояс із козячої шкури. Я почистив великий тесак, теж з корабля, і зробив собі ремінь, щоб було куди застромляти його. Отже, коли додати до попереднього опису моєї постаті ще два пістолі й величезний тесак на ремені, але без піхов, ви побачите, що, виходячи з дому, я мав страшний вигляд.

За винятком цих запобіжних заходів, життя моє, як я вже сказав, спливало деякий час спокійно, як і раніше. Все це доводило мені, що моє становище не таке вже погане проти становища інших, навіть проти того, в яке господь міг би поставити мене, якби захотів. Люди під час життєвих ускладнень були б багато менше незадоволені, коли б вони порівнювали свою долю з гіршою і дякували б за неї, ніж коли порівнюють її, як це буває завжди, з кращою і через те ще більше ремствують та бідкаються.

Тепер мені майже нічого не бракувало. Мені здається, що страх перед цими нелюдами і, як наслідок його, повсякчасний клопіт про свою безпеку зробили мене байдужішим до життєвих вигод і притупили мою винахідливість. Я, наприклад, так і не здійснив одного свого гарного плану, що якийсь час дуже цікавив мене. Я дуже хотів зробити з ячменю солод і зварити пиво. Правда, ця вигадка була досить-таки химерною, і я часто докоряв собі за своє недоумство. Я добре знав, що для її здійснення мені бракувало багато такого, чого не можна було дістати. Передусім, у мене не було бочок, щоб зберігати пиво, і я, як уже сказано, ніяк не міг зробити їх, хоч витратив багато тижнів і навіть місяців на марні спроби домогтись успіху в цій роботі. Далі, в мене не було ні хмелю, ні дріжджів, ні казана, щоб варити його. Проте я певен, що, якби ці кляті дикуни не нагнали на мене страху, я взявся б виконати цей план і, може, дійшов би свого, бо коли я розпочинав якусь справу, то рідко кидав її, не довівши до кінця. Але тоді моя винахідливість звернула на зовсім інший шлях. День і ніч я думав тільки про те, як знищити кілька цих страхіть під час їх звірячих розваг. Я мріяв врятувати якусь нещасну жертву, призначену на з'їжу і привезену ними на острів. Мені хотілось, коли не пощастить знищити цих недолюдків, хоч налякати їх так, щоб відбити їм усяку охоту відвідувати острів. Мені довелося б написати товсту книгу, коли б я захотів розповісти всі хитрі плани, що народжувались з цього приводу в моїй голові. Але все це було лише марнування часу, бо, щоб покарати людожерів, треба було почати з ними бій. А що могла зробити одна людина з двадцятьма або тридцятьма варварами, озброєними списами та луками, з яких вони вміли влучати не гірше, ніж я з рушниці?

Іноді мені спадало на думку зробити підкоп під те місце, де вони розпалювали вогонь, і закласти п'ять-шість фунтів пороху. Коли вони запалять своє вогнище, порох спалахне й висадить у повітря все, що буде поблизу. Але, по-перше, мені шкода було пороху, якого й так залишалось уже небагато, а по-друге, я не був певний, що вибух станеться своєчасно. Яка була б тоді з цього користь? Найбільше — що декого з них опалило б вибухом. Правда, вони перелякалися б, але не настільки, щоб перестати відвідувати острів; отож я й відмовився від цієї вигадки. Думав я також засісти десь у вигідному місці з трьома рушницями й пальнути в саму гущу дикунів під час їхньої кривавої оргії, щоб убити чи поранити двох-трьох кожним пострілом, а потім вискочити з засідки й напасти