Читати книгу - "Північна Одіссея"

туги, що на мить пробудилася до життя. Та за мить він зусиллям волі відігнав цю примару. Його лице стало незворушним, як досі, але він усе ще був насторожі, шкодуючи, що морок заважає йому роздивитися лице жінки.

Спершу вона мимохіть кинулася знімати з вогню кавник, а після цього поглянула на Месснера. Але той уже встиг опанувати себе, і вона побачила спокійного чоловіка, що сидів на краю ліжка і бездумно дивився на свої мокасини. Та коли вона знову взялася до роботи, Месснер іще раз швидко глянув на неї, а вона, так само швидко озирнувшись, спіймала його погляд. Він одвів очі й подивився на лікаря, але посмішка, що на мить скривила його губи, ясно давала зрозуміти — він оцінив жіночу хитрість.

Жінка запалила свічку, яку дістала з продуктової скрині. Месснеру було досить один раз глянути на її лице при світлі. У тісній хижці можна розійтися хіба що на кілька кроків, тому наступної миті жінка вже стояла біля Месснера. Вона зумисне піднесла свічку впритул до його обличчя й дивилася на нього розширеними від страху очима. Вона впізнала його. Месснер спокійно всміхнувся їй у лице.

— Що ти там шукаєш, Тесе? — спитав лікар.

— Шпильки, — відповіла вона і, відступивши назад, стала порпатись у речовому мішку, що лежав на ковдрі.

Вони влаштували собі стіл зі своєї скрині й сіли на скриню Месснера, обличчям до нього. Він простягся на ліжку, щоб трохи спочити, і, підклавши руку під голову, повернувся на бік. У такій тісноті здавалося, що всі троє сидять за одним столом.

— Звідки ви приїхали? — спитав Месснер.

— Із Сан-Франциско, — відповів лікар. — Але я тут уже два роки.

— Я сам із Каліфорнії, — оголосив Месснер. Жінка звела на нього благальний погляд, але він посміхнувся і вів далі:

— З Берклі. Знаєте таке місто?

Його співбесідник вочевидь зацікавився.

— Ви з Каліфорнійського університету?

— Так. Закінчив у вісімдесят шостому.

— Ні, я гадав, що ви один із викладачів, — пояснив лікар. — У вас є щось типове.

— Мені вельми прикро це чути, — усміхнувся у відповідь Месснер. — Я радніший був би скидатися на золотошукача або погонича собак.

— А по-моєму, він не більше схожий на професора, ніж ти на лікаря, — докинула жінка.

— Дякую, — мовив Месснер. Потім звернувся до її супутника: — До речі, пане лікарю, дозвольте спитати ваше ім'я?

— Хейторн, — якщо ви згодні повірити мені на слово. Я покинув візитні картки разом із цивілізацією.

— Отже, це місіс Хейторн, — Месснер із посмішкою вклонився.

Вона кинула на нього погляд — уже не благальний, а гнівний.

Хейторн збирався спитати його прізвище. Він уже відкрив рота, щоб заговорити, але Месснер випередив його.

— Я оце подумав: може, ви, пане лікарю, зможете задовольнити мою цікавість? Два чи три роки тому в університетських колах стався скандал. Дружина одного з професорів… перепрошую, місіс Хейторн… утекла з якимсь лікарем із Сан-Франциско, ніяк не можу згадати його прізвище. Ви не чули про цю історію?

Хейторн кивнув.

— Свого часу ця історія наробила багато галасу. Його звали Вомбл, Грехем Вомбл. У нього була чудова практика. Я трохи знав його.

— Я просто хотів дізнатися, що з ними було далі? Може, ви щось знаєте? Вони зникли, наче й сліду не було.

— Так, він хитро замів сліди. — Хейторн прочистив горло. — Ходили чутки, що вони вирушили на торговій шхуні до Південних морів — і загинули під час тайфуну, чи щось таке.

— Ніколи такого не чув, — сказав Месснер. — А ви пам'ятаєте цю історію, місіс Хейторн?

— Чудово пам'ятаю, — відповіла жінка, і спокій у її голосі дивно контрастував із гнівним виразом обличчя. Вона відвернулася, щоб Хейторн не міг побачити її лице.

Її чоловік знову хотів спитати прізвище Месснера, але той повів далі:

— Цей лікар Вомбл… кажуть, він мав дуже привабливу зовнішність і… м-м-м… великий успіх у жінок.

— Ну, якщо й так, ця любовна пригода йому дорого обійшлася, — пробурмотів Хейторн.

— А жінка була справжньою відьмою, — принаймні я таке чув. У Берклі всі вважали, що вона влаштувала своєму чоловікові… ну… аж ніяк не райське життя.

— Я такого не чув, — відповів Хейторн. — У Сан-Франциско говорили цілком протилежне.

— Жінка-мучениця, так? Розіп'ята на хресті подружнього життя?

Лікар кивнув. У сірих очах Месснера не було ніякого виразу, крім легкої цікавості, коли він заговорив знову:

— Цього й слід було чекати, — дві сторони однієї медалі. Коли я жив у Берклі, то, звичайно, знав тільки одну сторону. Здається, ця жінка була в Сан-Франциско відомою особою.

— Налий мені кави, будь ласка, — мовив Хейторн.

Наповнюючи його кухоль, жінка безтурботно розсміялася.

— Ви слебезуєте, наче дві баби-пліткарки, — дорікнула вона чоловікам.

— Але ж справді цікаво, — посміхнувся у відповідь Месснер і знову повернувся до лікаря. — А чоловік, мабуть, зажив не дуже гарної слави у Сан-Франциско?

— Навпаки, він був взірцем моралі, — вирвалося в Хейторна з дещо надмірним запалом. — Такий собі мізерний буквоїд, — бліда неміч, та й годі.

— А ви його знали?

— Жодного разу не бачив. Я в університетських колах не мав знайомств.

— Знову один бік медалі, — сказав Месснер, ніби розважливо обмірковуючи справу. — Може, й справді він був не надто гарний, — я маю на увазі зовнішність, — проте загалом не такий уже й поганий. Брав участь у студентських спортивних змаганнях. І взагалі мав деякі таланти. Колись написав різдвяну п'єсу, яку оцінили досить високо. До того ж, я чув, що його збиралися призначити деканом англійського факультету; але тут сталася вся ця історія, він подав у відставку і поїхав звідти. Здається, це згубило його кар'єру. Принаймні у нашому товаристві вважали, що від такого удару йому не отямитись. Певно, він дуже любив свою дружину.

Хейторн допив каву, промимрив щось байдужим тоном і запалив люльку.

— Щастя, що в них не було дітей, — продовжував Месснер.

Але Хейторн, позирнувши на грубку, одягнув шапку і рукавиці.

— Піду по дрова, — сказав він. — А тоді можна буде зняти мокасини та відпочити.

Двері за ним зачинилися. Довго панувала тиша. Месснер лежав у тій самій позі. Жінка, сидячи на скрині, дивилася на нього.

— Що ви збираєтеся робити? — різко спитала вона. Месснер поглянув на неї з лінивою байдужістю.

— А що, по-вашому, мені слід робити? Сподіваюся, не влаштовувати сцену? Бачите, я втомився з дороги, а це ліжко вельми зручне.

Жінка в німому гніві закусила губу.

— Але ж… — гаряче почала вона і, стиснувши руки, затнулася.

— Сподіваюся, ви не хочете, щоб я убив містера… м-м-м… Хейторна? — мовив він сумирно, майже благально. — Це було б дуже прикро, і, запевняю вас,