Читати книгу - "Приватне доручення"

class="p1">— Не шуміть, Нікольський, — пролунав позаду голос. Капітан різко повернувся і скоріше вгадав, ніж побачив у тіні вагона Карпенка.

Нікольський скрикнув і шарпнувся набік, Іванцова, що намагався заступити йому дорогу, він збив сильним ударом. Він біг, стрибаючи через рейки і шпали, шарахаючись від людей, що потрапляли йому назустріч. Про пістолет Нікольський забув. Під самими буферами проскочив перед групою вагонів, що котились по колії і закрили його від переслідувачів. Куди? Тут майстерні і кам'яний паркан. Треба праворуч. Він метнувся праворуч, але спіткнувся і впав на рейки. Його приголомшив гуркіт паровоза, що мчав прямо на нього. Останнє, що встиг побачити Нікольський, — це блискучі, і, як йому здалося, навислі прямо над ним ведучі колеса паровоза. Крикнути він не встиг…

* * *

— Що Нікольський? — запитав Лосько, побачивши Карпенка.

Ігор лише махнув рукою.

— Швидка допомога відмовилась прийняти. Він уже в морзі.

— Так? Що заварив, те и поїв.

— Москва запитувала що-небудь? — Карпенко налив склянку води, випив і втомлено сів на диван, випроставши ноги.

— Є шифровка від генерала. — Лосько подав йому радіограму. Він відразу ж помітив, що обличчя Карпенка стає все похмурішим — в міру того, як він вчитувався в депешу.

А текст був такий: «Вашу інформацію одержав. Передбачення, що дії «Начальника» зараз локалізуються в районі Винагорода, підтверджу- ються додатковими даними. Звертаю увагу на неприпустиму повільність пошуку. Час не чекає. Коли потрапите на слід «Начальника», ні в якому разі його не брати. Дуже важливо перевірити, до кого він може заглянути, залишаючи нашу країну. Доповідайте двічі на добу. Степаничев».

* * *

Минуло майже дві години, але вибуху не було. «Дізнався, мерзотник, про зміну маршруту», подумав Ягвіц про Нікольського і зайшов до кімнати. Двері на балкон залишилися відчинені. Не вмикаючи світла, він став роздягатись. На мить його рука з сорочкою, напівстягненою з спини, завмерла. «А може мені пора втікати? Зроблено все можливе й неможливе. Пани парламентарії сплять останню ніч на цій невеселій планеті. Завтра в 14 годин літак підніме їх в повітря… А якщо цей франт Чеканов раптом забуде десь портсигар або захворіє і не полетить? Після вчорашньої пиятики його просто можуть не допустити до польоту… Якщо трапиться щось подібне, йому, Ягвіцеві, доведеться щось робити на місці. Він повинен виграти цього разу!» Рвонувши сорочку з голови, Ягвіц нахилився, розшнуровуючи черевик.

Вранці, перед тим, як іти на роботу, до нього постукала Ганнуся.

— Павло Леонтійовичу, приходьте в аеропорт на 12 годину. О пів на першу зустрінемо Сашка в ресторані. Добре?

— Що ж, план хороший, — згодився Ягвіц, — Тільки не знаю, чи встигну я закінчити звіт тресту. Ще сторінок п'ять дописати лишилося.

Ганнуся пішла. Ягвіц був задоволений цією пропозицією: він спробує побачити Чеканова.

В 12 годин він уже був в аеропорту. Ганнуся зустріла ного запитанням:

— Дописали?

— Так, і навіть відправив.

О пів на першу вони зустріли Сашка, пообідали в ресторані. Біля двох годин почав збиратися народ.

— Проводжати іноземців підемо? — запитав Сашко.

— Можна, — без особливого ентузіазму погодився Ягвіц.

За спиною Сашка і Ганнусі він протиснувся до льотного поля, де товпилися пілоти і персонал льотного парку. Ягвіц шукав поглядом Андрія, але його не було. Він запитав про нього Сашка, але Лучко щойно прилетів і не бачив приятеля. В цей час через службовий хід на бетоноване поле почали виходити пасажири, Ягвіц крутив головою на всі боки і раптом почув за спиною знайомий голос. Повернувшись, він щиро посміхнувся, побачивши Чеканова.

— Здоров, друже, й прощай. Поспішаю. Пасажири вже на полі. В Москві обов'язково заходь. Ти записав мою адресу? — випалив Андрій.

— Записав, записав, Андрійку, — трусив Ягвіц руку Чеканову.

— Будь здоров, Сашко! — вдарив Андрій Сашка по плечу і вклонився Ганнусі,— Ти, Ганнусю, швидше брата одружуй. Щасливо тобі лишатись!

Мимо них, пройшов високий неповороткий майор — командир корабля.

— Чеканов, — кинув він на ходу, — кінчай прощатись.

— Ну, хлопці, до побачення, — ще раз потиснув всім руки Андрій. — Закуримо, Павло Леонтійовичу, з твого колишнього, — підморгнув він Ягвіцові, дістаючи з кишені важкий срібний портсигар.

Всі взяли по цигарці. Клацнула кришка. Чеканов заховав портсигар до кишені, махнув рукою і побіг до літака.

Звівшись навшпиньки, Ягвіц-Масальський бачив, як Чеканов, хизуючись, вибіг на трап і зник в чорному овалі дверей.

Завив лівий мотор, потім правий. Остання хвилина чекання здавалася Ягвіцові особливо довгою. Але ось літак важко побіг по бетону в дальній кінець поля, розвернувся, понісся по білій смузі доріжки і десь посередині її відірвався від землі. Ягвіц поглянув на годинника: 14–05.

Розділ XIX

САМ

Смерком, коли Сашко й Ганнуся повернулися з кіно, вони вже не застали Масальського. Але на вечерю його чекати не стали, бо знали, що він вже не повернеться.

Тимчасом на задньому сидінні автобуса міжміського сполучення між літньою селянкою з бідоном в ногах і худорлявим дідком в білій панамі вмостився Павло Леонтійович Масальський — Пауль фон Ягвіц-Савур. Його важко було зараз впізнати. Голова начисто поголена. Новий, але пом'ятий парусиновий костюм відсвічував глянцевим ворсом, — він, очевидно, був щойно з магазина. Окуляри в мідній оправі надавали дуже провінціального вигляду його благодушному обличчі. Від недавньої елегантності не лишилося й сліду. Обхопивши руками портфель з матеріалу, який колись мав вигляд крокодилячої кожі, Ягвіц обережно горнув його до грудей. З портфеля виглядали учнівські зошити. Пальці Ягвіца були в чорнилі. Навіть на підборідді синіла невелика розмазана пляма такого ж кольору. Він бездумно дивився у вікно. Так дивляться люди, які добре вивчили дорогу за час багатьох поїздок. Але він не бачив нічого, що проносилося за запиленими вікнами автобуса.

Що ж, тепер можна, як кажуть, підбити баланс. Є витрати. Але головне те, що після всього йому вдалося зникнути. Він не буде свідком вибуху літака, але за цим не варто шкодувати, бо всі свідки такого видовища по сумісництву виявляться й жертвами. Хотілося курити. Не можна. Дурне правило.

Автобус, погойдуючись на вибоїнах, котив від зупинки до зупинки.

В невеликому містечкові Ягвіц сів на пригородній поїзд, а надвечір — в автобус, потім — в поїзд далекого слідування, кожен раз змінюючи напрям. Петляючи, плутаючи сліди, Ягвіц добрався до Львова.

Місто, де минуло його дитинство і юність. Такі ж вузькі, добротно вибрукувані вулиці і суцільні будинки. Невисокі, старомодні будинки, краса яких не приїсться ніколи. На них лише треба вміти дивитись: вибирати час, освітлення, ракурс. Це історія архітектури. Але не тільки. Це взагалі історія, де політика й економіка найбільш яскраво проявились у зовнішньому вигляді міста. Ось тут