Читати книгу - "Щоденник сотника Устима"

смертю нашій батьківщині. Як писав великий Ф. Ніцше: «Людина майбутнього - це той, у кого найкраща пам’ять».

Історія полюбляє проводити паралелі. Так от, всі ці події до болю нагадують Російсько-Фінську війну. Та сама розстановка сил. Ті самі звинувачення маленької країни в агресії проти величезного азійського монстра. Більш всього непокоїть те, що і ця війна не остання. Росія ніколи не змириться з тим, що при владі в Тбілісі залишиться незалежний політик Саакашвілі. Президент Медведєв вже розпочав брудну кампанію, звинувачуючи М. Саакашвілі у всіх можливих і неможливих гріхах. Росія завжди була схильна до державного тероризму. Не маючи змоги підкорити народи, вона вдавалася до індивідуального терору особистостей, починаючи полювання та цькування лідерів непокірних націй. Знаходила їх та мстилась навіть далеко за кордоном. Згадаймо трагічну долю Симона Петлюри, Степана Бандери та інших. Саме тому виникла потреба перевидати нашу книгу, врахувавши нову військово-політичну ситуацію, яка склалась в сумнозвісному трикутнику Росія - Грузія - Україна.

В лютому 2009 року знімальна група УНСО в складі полковника Бобровича, поручника Білого та журналістки О. Білозерської виїхала в Грузію, щоб на місці ознайомитись з подіями та наслідками кривавого серпня.

В квітні 2008 р. в Бухаресті вступ України та Грузії в НАТО був відкладений. Але російському керівництву було ясно - рух цих країн в альянс невідворотній. А для Грузії просто життєво необхідний. Москва, вважаючи ці країни своєю традиційною вотчиною, зробила заяву, що ніколи не допустить вступу Грузії в НАТО. На Грузію ці погрози не подіяли, на відміну від України більша частина нації була за вступ в альянс. Тай вибір був замалий - або гарантії НАТО, або втрата незалежності.

Ще на початку 90-х років, Москва приструнила Азербайджан нагадавши - крім Нагорного Карабаху, у вас ще є компактно проживаючі лізгіни. Нацькувавши Арменію на Азербайджан, Росія нейтралізувала вплив цих країн в Закавказзі. Залишалась Грузія. У випадку з грузинами, крім вже «використаних» абхазів, Росія вирішила задіяти південних осетинів.

Ситуація для Росії ускладнювалась тим, що вона почала втрачати підтримку серед самого південно-осетинського народу. Осетини почали відчувати: вони стали заручниками проросійського режиму, орієнтованого на збереженні напруження в зоні конфлікту під диктатом північного сусіда. На території Південної Осетії, підконтрольній Тбілісі, провадилось відновлення зруйнованої війною інфраструктури, будувались будинки, школи, відкривались сучасні магазини побуту та оргтехніки, АЗС, торгівельні центри, вступила в дію КехвіГЕС, загалом тільки роботи по її пуску обійшлись бюджету Грузії в 3,22 млн. доларів. Кількість людей, бажаючих переїхати на територію, підконтрольну Тбілісі, постійно зростала. Все частіше широкі кола осетинського народу почали згадувати - ще в березні 1925 року на п’ятому з’їзді Рад робітниче-селянських депутатів Північно-Осетинської автономної області ухвалили: «Здійснити об’єднання Південної та Північної Осетії в межах Радянської Соціалістичної Республіки Грузії». Причиною такого рішення осетин могло бути тільки одне - в Грузії була менша небезпека денаціоналізації осетин, ніж у Російській Федерації.

З огляду на всі ці причини докорінно змінились дії російських «миротворчих сил». Вони підштовхували сепаратистів, начебто запевняючи їх: «Ви лізьте в бійку, а якщо вам надають по мармизі, то ми вам допоможемо». Силові структури Південної Осетії повністю перейшли під контроль росіян. - Міністр оборони генерал А. Лаптев - росіянин, секретар Ради Безпеки генерал А. Баранкевич - росіянин, шеф КГБ Б. Атоєв - балкарець, голова МВД М. Міндзаєв - північний осетин.

Тим часом Росія почала повномасштабну підготовку до війни. Незважаючи на невелику територію, Грузія має досить складний природній ландшафт. Майже 80% країни це гори, що дуже ускладнює наступальні операції. На відміну відкритих з боку Росії українських східних кордонів, Грузія відокремлена від Росії Кавказьким хребтом. Більше півроку перевали закриті снігом. Отже військові дії обмежувались літнім часом та по двом напрямках: на південну Осетію по вузькому Рокському тунелю, та вздовж моря з Абхазії, через Інгурі з виходом на рівнини Мігрелії (західної Грузії). Всі ці умови складали для росіян досить великі труднощі. Обмеження використання броньової техніки, вразливі лінії постачання не дозволяли непомітно сконцентрувати на кордонах достатньо сил для вторгнення. Незважаючи на всі ці труднощі Москва зуміла ввести в оману, причому не тільки грузин але й американців. Звичайно велику роль зіграло те, що ніхто не чекав в ХХI столітті такого відверто-нахабного попрання всіх міжнародних прав та законів. Як говорив один мій знайомий польський дипломат: «Путін 8 серпня 2008 р. це Гітлер 1 вересня 1939 р.»

У Владикавказі був розгорнутий оперативний штаб координації військ вторгнення під керуванням генерала Володимира Болдирева. Під виглядом військових навчань, ще в липні місяці авангардні штурмові частини були розміщені на кордонах Грузії, а деякі під виглядом миротворчих сил ввійшли на територію окупованої Абхазії та Північної Осетії (в тому числі, так званий чеченський батальйон). Ігноруючи Україно-Російські угоди щодо Севастополя, без будь якого повідомлення українському урядові, кораблі Чорноморського флоту були приведені до бойової готовності. Морська піхота Росії на десантних кораблях скрито перекинута з Криму на узбережжя Кавказу. По всій Росії нашкребли тих небагатьох досвідчених пілотів з бойовим досвідом, що ще лишились з часів Радянського Союзу. Подейкують, що Росія стягнула до кордонів Грузії до 70% своїх боєздатних частин. Таким чином, до вторгнення було сконцентровано більше 40 тисяч особового складу та тисячі одиниць техніки. Отже війна дійсно стала невідворотною. Просто неможливо тримати в бездіяльності таку величезну кількість людей та техніки, тай гроші вже витрачені чималенькі. До того ж російські залізничні війська (були введені в Абхазію всупереч договорам про знаходження російських миротворців на цій території) закінчили ремонт залізниці, по якій було перекинуто до Інгурі 10-тисячна групу військ разом з танками, важкою технікою та різним військовим спорядженням. Але все ж таки потрібно було знайти привід. У випадку з Фінляндією це був так званий інцидент біля селища Майніла. Ось як він озвучувався в доповідях Генерального штаба Червоної Армії: «26 ноября, в 15 часов 45 минут наши войска, расположенные на Карельском перешейке у границы с Финляндией, около села Майнила, были неожиданно обстреляны с финской территории артиллерийским огнем». І нікого вже не цікавило, що на цьому відтинку російсько-фінського кордону у фінів були тільки малочисельні прикордонні частини, в складі яких взагалі не було артилерії. В ніч на 30 листопада червона Росія напала на Фінляндію.

В 2008 році роль провокаторів виконали осетинські сепаратисти. Вони навмисно провокували грузин, при чому будь-яка реакція з боку останніх, жорстка чи м’яка, була б використана, як привід для нападу. На випадок, якщо б грузини взагалі не відреагували, був на готові, так званий «план Б». Російські війська