Читати книгу - "Кобзар"

брата впились І отут полягли У могилі заклятій”.

Та й замовк, зажуривсь І на спис похиливсь. Став на самій могилі, На Дніпро позирав, Тяжко плакав, ридав, Сині хвилі голосили. З-за Дніпра із села Руна гаєм гула, Треті півні співали. Провалився козак, Стрепенувся байрак, А могила застогнала.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

III

Мені однаково, чи буду Я жить в Україні, чи ні. Чи хто згадає, чи забуде Мене в снігу на чужині - Однаковісінько мені. В неволі виріс меж чужими, І, не оплаканий своїми, В неволі, плачучи, умру, І все з собою заберу, Малого сліду не покину На нашій славній Україні, На нашій - не своїй землі. І не пом'яне батько з сином, Не скаже синові: “Молись, Молися, сину: за Вкраїну Його замучили колись”. Мені однаково, чи буде Той син молитися, чи ні… Та не однаково мені, Як Україну злії люде Присплять, лукаві, і в огні Її, окраденую, збудять… Ох, не однаково мені.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

IV

“Не кидай матері!” - казали, А ти покинула, втекла. Шукала мати - не найшла, Та вже й шукати перестала, Умерла плачучи. Давно Не чуть нікого, де ти гралась;

Собака десь помандрувала, І в хаті вибито вікно. В садочку темному ягнята Удень пасуться. А вночі Віщують сови та сичі І не дають сусідам спати. І твій барвіночок хрещатий Заріс богилою, ждучи Тебе неквітчану. І в гаї Ставочок чистий висихав, Де ти купалася колись. І гай сумує, похиливсь. У гаї пташка не співав - Й її з собою занесла. В яру криниця завалилась, Верба усохла, похилилась, І стежечка, де ти ходила, Колючим терном поросла. Куди полинула, де ділась? До кого ти перелетіла? В чужій землі, в чужій сем'ї Кого ти радуєш? до кого, До кого руки приросли? Віщує серце, що в палатах Ти розкошуєш, і не жаль Тобі покинутої хати… Благаю бога, щоб печаль Тебе довіку не збудила, Щоб у палатах не найшла… Щоб бога ти не осудила І матері не прокляла.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

V

“Чого ти ходиш на могилу? - Насилу мати говорила. - Чого ти плачеш ідучи, Чому не спиш ти уночі, Моя голубко сизокрила?” “Так, мамо, так”. І знов ходила, А мати плакала ждучи. Не сон-трава на могилі Вночі процвітає, То дівчина заручена Калину саджає, І сльозами поливає, І господа просить, Щоб послав він дощі вночі І дрібнії роси. Щоб калина прийнялася, Розпустила віти. “Може, пташкою прилине Милий з того світа. Зов'ю йому кубелечко І сама прилину, І будемо щебетати З милим на калині. Будем плакать, щебетати, Тихо розмовляти, Будем вкупочці уранці На той світ літати”. І калина прийнялася, Віти розпустила. І три літа на могилу Дівчина ходила. На четверте… Не сон-трава Вночі процвітає, То дівчина з калиною Плаче, розмовляє: “Широкая, високая Калино моя, Не водою до схід сонця Поливаная. Широкії ріки-сльози Тебе полили, Їх славою лукавою Люде понесли. Зневажають подруженьки Подругу свою, Зневажають червоную Калину мою. Повий мою головоньку, Росою умий І вітами широкими Од сонця закрий. Вранці найдуть мене люде, Мене осміють. Широкії твої віти Діти обірвуть”.

Вранці-рано на калині Пташка щебетала; Під калиною дівчина Спала, не вставала: Утомилось молодеє, Навіки спочило - Вставало сонце з-за могили, Раділи люде встаючи. А мати й спати не лягала, Дочку вечерять дожидала І тяжко плакала ждучи.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

VI

Ой три шляхи широкії Докупи зійшлися. На чужину з України Брати розійшлися. Покинули стару матір. Той жінку покинув, А той сестру. А найменший Молоду дівчину. Посадила стара мати Три ясени в полі. А невістка посадила Високу тополю. Три явори посадила Сестра при долині… А дівчина заручена - Червону калину. Не прийнялись три ясени, Тополя всихала, Повсихали три явори, Калина зов'яла. Не вертаються три брати. Плаче стара мати, Плаче жінка з діточками В нетопленій хаті. Сестра плаче, йде шукати Братів на чужину… А дівчину заручену Кладуть в домовину. Не вертаються три брати, По світу блукають, А три шляхи широкії Терном заростають.

[Між 17 квітня і 19 травня 1847, С.-Петербург]

VII

Н. Костомарову

Веселе сонечко ховалось В веселих хмарах весняних. Гостей закованих своїх Сердешним чаєм напували І часових переміняли, Синємундирих часових. І до дверей, на ключ замкнутих, І до решотки на вікні Привик я трохи, і мені Не жаль було давно одбутих, Давно похованих, забутих, Моїх кровавих тяжких сльоз. А їх чимало розлилось На марне поле. Хоч би рута, А то нічого не зійшло! І я згадав своє село. Кого я там коли покинув? І батько й мати в домовині… І жалем серце запеклось, Що нікому мене згадати! Дивлюсь: твоя, мій брате, мати Чорніше чорної землі Іде, з хреста неначе знята… Молюся! господи, молюсь! Хвалить тебе не перестану! Що я ні з ким не поділю Мою тюрму, мої кайдани!

[1847, мая 9, С.-Петербург]

VIII

Садок вишневий коло хати, Хрущі над вишнями гудуть, Плугатарі з плугами йдуть, Співають ідучи дівчата, А матері вечерять ждуть.

Сем'я вечеря коло хати, Вечірня зіронька встає. Дочка вечерять подає, А мати хоче научати, Так соловейко не дає.

Поклала мати коло хати Маленьких діточок своїх; Сама заснула коло їх. Затихло все, тілько дівчата Та соловейко не затих.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

IX

Рано-вранці новобранці Виходили за село, А за ними, молодими, І дівча одно пішло. Подибала стара мати Доню в полі доганяти… І догнала, привела; Нарікала, говорила, Поки в землю положила, А сама в старці пішла.

Минули літа, а село Не перемінилось. Тілько пустка на край села Набік похилилась. Коло пустки на милиці Москаль шкандибає. На садочок позирає, В пустку заглядає. Марне, брате, не вигляне Чорнобрива з хати. Не покличе стара мати Вечеряти в хату. А колись… Давно колись-то! Рушники вже ткались, І хустина мережалась, Шовком вишивалась. Думав жити, любитися Та бога хвалити! А довелось… ні до кого В світі прихилитись. Сидить собі коло пустки, Надворі смеркає, А в вікно, неначе баба, Сова виглядає.

[Між 19 і 30 травня 1847, С.-Петербург]

X

В неволі тяжко, хоча й волі, Сказать по правді, не