Читати книгу - "Погана"

Про що я думала? О Боже, мені треба сісти.

Я знаходжу нішу й валюся на прохолодну кам’яну стіну. Запалюю «Мальборо Лайт» і розлючено затягуюся. І тут, з якогось довбаного нізвідки, хтось жбурляє мене об землю. ГЕП. Я лежу. На тротуарі. Бачу темно-синю форму. Чийсь чужий пістолет. Я випускаю цигарку й «Даймондбек».

Чорт, я ж цього пістолета щойно купила.

– Tu sei in arresto[128], – кричить коп мені на вухо. Він лежить – важкий – у мене на спині, притискаючи мене до землі.

– Англійською, будь ласка. Я що, схожа на італійку? – Коли вони вже навчаться?

– Вас заарештовано, – говорить він.

– Добре. Так, я помітила.

Я вдихаю вуличний пил. Відчуваю смак бруду. Коп перевертає мене на спину, а потім знову притискає донизу. Металеві кайданки обхоплюють мої зап’ястя. Навіть не перевіривши, чи все зі мною гаразд, він мене тягне вгору й штовхає. Чесно, ну що за люди. Жодних довбаних манер.

– Неподобство. Це була не я.

Кайданки тісні. Незручні. Він тягне мене до своєї машини. На площу влітає ще одна машина з поліцейськими, потім іще одна.

– Чуваче, ти робиш величезну помилку.

Поліцейський сильно надавлює мені на голову, опускаючи її. Закидає мене на заднє сидіння свого автомобіля, сам стрибає на переднє. Тисне на газ, виє сирена.

– Що ти, по-твоєму, в біса, робиш? Я ж уже сказала, що це не я.

– Ви стояли біля трупа з пістолетом у руці, – кричить коп у відповідь.

– Я знаю. Знаю. Але я не стріляла в неї. Ви не того схопили. Я вам клянуся.

– Ми це з’ясуємо. Проведемо розтин.

– Ха-ха, – каже Бет. – Цього разу ти вляпалася.

– Я вимагаю довбаного адвоката.

Розділ двадцять п’ятий

Piazza Venezia[129], Рим, Італія

Усе це просто типово. Єдиний раз убила не я – і саме цього разу мене спіймали. Це іронічно, як у тій пісні Аланіс Моріссетт (мені не потрібна ложка, мені потрібен пістолет). Але мене відпустять. Мають відпустити. Мають. Вони побачать, що це інша куля. Зрозуміють, що стріляли здалеку. Принаймні я на це сподіваюся. Це все просто жарт якийсь. ЯК Я ЗАЇБАЛАСЯ.

– Це Ніно. Це він вам потрібен. Він довбаний серійний убивця.

Я дивлюся на копа в дзеркало заднього огляду. О, він узагалі-то цілком нічогенький. Це я вперше на нього як слід поглянула. Він схожий на диснеївського принца. Італійська версія Аладдіна: м’яке волосся, гарні брови, красиві очі. Він гарний, навіть коли розлючено супиться (от як саме зараз супиться на мене). Мене заводять уніформи і, мушу сказати, італійські копи. Для цього майже варто втрапити під арешт. Я вже потекла.

Ми мчимо жвавими вулицями, об’їжджаючи інші машини. Сирена виє. Блакитні вогники миготять. Кайданки впиваються мені в зап’ястя. Добре, що руки в мене сковані на колінах. Ха, цей хлопець – аматор. Вони мають бути за спиною. Утім, позбутися їх однаково неможливо. Я прихиляюся головою до вікна та зітхаю, протяжно й глибоко. Що за лайно. Мені треба вибратися звідси. Знайти Ніно. Того довбойоба. Я повірити не можу, що він щойно застрелив Дощ. Що вона зробила не так? Це через те, що вона показала нам, де він живе? Чи тому, що вона знала його нове ім’я? Це ж вона дістала йому паспорт. Може, він сліди хотів замести? Напустити всім туману в очі. Я об заклад готова побитися, що це Ніно викликав копів. Той покидьок їх наслав на квартиру Дощ.

Гарячою щокою притискаюся до прохолодного скла. Мені треба втікати. Але як? Це дурниця. Чому я? Той stronzo десь там, на волі. Він просто вбив ту дівчину серед білого дня. Вона була за три фути від мене. І знаєте, вона мені починала подобатися. Вона справді вабила мене. Мені подобалися її кросівки. Її лак для нігтів. Мені дуже подобалася та сумка «Марк Джейкобс». Краще було б, щоб вона мене не лупцювала, але в усьому іншому вона була крута.

Диснеївський принц забрав мого пістолета, але в мене ще є та ручна граната. (Господи, як пощастило, що він мене не обшукував. Я впевнена – він вирішив, що то моя єдина зброя. Ха-ха, величезна помилка.) Відчуваю вагу ручної гранати в кишені куртки – вона лежить на моєму стегні. Мене точно обшукають у дільниці. Це просто недогляд. І коли вони її знайдуть, то заберуть, і я буду в глибокій, глибокій сраці…

Мені спадає на думку чергова божевільна ідея.

Я стискаю зуби.

Це вогонь. Знаєте що? Я зроблю це.

Я зиркаю в дзеркало заднього огляду. Коп зосереджений на дорозі. Я заводжу вбік свої сковані руки та витягаю гранату. Вигинаю зап’ястя, і кайданки дедалі глибше впиваються мені в шкіру. Це боляче, але я знаю, що воно того варте. Усе буде круто. Я стискаю нерівну металеву оболонку між долонями. Поліційна машина мчить, підстрибує й вихляється. Сподіваюся, що в мене є час. Я потрошечки соваюсь уперед, наскільки можу, доки не опиняюся буквально на краєчку сидіння. (Добре, що я не пристебнута ременем безпеки. Гей, а це хіба не порушення закону?) Я напружую стегна та підіймаю сідниці. Відчуваю, як горять від напруження м’язи. Стягаю штани з трусами, точнісінько як у тому таксі з Дощ. Це складно, але шкіра добре розтягується, а трусиків майже немає. Я дотягаюся до заглиблення між ніг, зап’ястя болять, затиснуті. Ой. Ой. Ой. Кайданки тісніші, ніж я думала. Метал врізається в плоть, дряпаючи кістки. Поволі, обережно, я проштовхую гранату всередину. Відчуваю, як вона рухається вгору, все вище та вище моєю (трішечки змоклою) піхвою. Срібляста оболонка холодна, тверда і – ооо! – вельми горбиста. Я запихаю її якомога далі, кінчиками випрямлених пальців. Хай тобі трясця, оце сильні відчуття. Ні, не так: це неймовірно крутезно. Метал треться об мою точку G. Я важко дихаю, звиваюся, постогную.

– ООООООООООООООООООООООООООО.

– Що ви, в біса, там ззаду робите?

– Нічого. О, о, ООО.

Я натягую трусики зі штаньми та важко відкидаюся на спинку. Машина підскакує на вибої. Вибухівка теліпається всередині мене. Відчувається як великокаліберне віброяйце або велика ребриста вагінальна кулька «Бен Ва Бол». Чоловік б’є по гальмах перед поліційним відділком. Здається, я от-от кінчу.

Тепер запам’ятай, Алві, це важливо. Назвімо це терміновим повідомленням до самої себе: не витягай її за кільце, як тампон. Це добром не скінчиться.

Мене обшукують майже скрізь. Нічого не знаходять. Кидають мене до камери та замикають металеві ворота. Я чую кроки охоронця, що йде геть. А потім тиша. Нічого. Нікого. Тільки я. Камера маленька та страшенно брудна. Просто як у довбаному Арчвеї. Сіра стеля, сірі стіни, сіре ліжко, сіра підлога. Повітря пахне сечею та відчаєм. Ґрати завузькі, щоб крізь них просунути голову (це плюс, як на мене). Вікно зависоко, щоб з нього визирнути. Матрац крихітний, з тонюсінькою ковдрою. Унітаз колись був білим. Ані кришки, ані сидіння. Не хочу торкатися до нього. Просто триматиму все всередині, доки мене не випустять звідси. Це ж, звісно, не може тривати довго?

Хтось написав кров’ю своє ім’я, воно намазюкане на стіні: «Aннa, серпень 2013». Хтось без успіху намагався його зчистити.