Читати книгу - "Пан Халявський"

так він і поняття не буде мати про гуляще життя і хоч-не-хоч буде вірним чоловіком. До того ж він уже закохався в ту баришню, на котрій я гадала женити його.

— Ви погубите його й ту нещасну дівчину, на котрій жените його, — сказав полковник запально. — Лучче віддайте його в училище, хай він далі вчиться.

— Ох, мій батеньку! (Так матінка висловлювались про особу, яку вони шанували. Було за що шанувати ворога вашого сімейства! Ось послухайте далі). Як йому вчитися далі, коли він і не починав ще вчитися? — Тут вони розповіли полковникові про всі свої штучки: як підкупали доміне Галушкинського, щоб мене не обтяжував навчанням, і як я спритно прикидався хворим, щоб не ходити в училище. — І до чого, мій батеньку, та наука? — промовляли матінка. — Голова не шлунок. То шлунок чим хочеш обтяжуй, усе минеться, можна зчистити; а як голову обтяжити граматиками та арихметиками (матінка через неписьменність не могли правильно назвати наук) і вони там заколобродять, то вже й александрійський лист не допоможе. — NB. І навіщо було матінці заходити в такі роздуми. Вони себе тим убили. Ось послухайте.

Полковник замислився і, як людина, що бувала в Петербурзі, отже, навчилася там усяких хитрощів, замовк, начебто й погодився. Потім, від'їжджаючи, став просити, щоб матінка пустили завтра любих синків своїх до нього обідати. Бідні матінка, нічого не. підозрюючи й не передчуваючи лиха, погодилися й дали слово.

Другого дня Петруся й мене вбрали пречудово! Батенькові кращі пояси, ножі з золотими ланцюжками за поясами, шаблі турецькі, в багатих оправах… хе! такі молодці ми були, що хоч з-під руки на нас глянь! Матінка й Тетяся дуже мною милувалися. А повезли нас у берлині, що його за матінкою дано в придане, запряженому шестернею коней, у шорах; один машталір управляв ними й щохвилини ляскав батогом. Ми виїхали з дому дуже спокійно, і я з матінкою, і навіть з Тетясею попрощався абияк.

Дорогою ми говорили з братом про те, який у господина полковника повинен бути значний банкет і як при багатьох у нього гостях будуть нам віддавати відмінну шану, як годиться і як то слід знаменитим Халявським. Петрусь мріяв, як він після обіду буде з панночками грати в короля, в піжмурки, які загадки буде загадувати: а я думав, як добре наїмся на тому бенкеті й буду примічати, чи так добре вигодовують птицю в господина полковника, як у матінки? В цих приємних мріях під'їхали ми до квартири полковника. Один-однісінький вартовий ходив коло якоїсь зеленої тарадайки — і більше нічого.

Ми ввійшли в дім. Москаль, сказав, щоб ми в першій кімнаті, порожній, дожидали його високоблагородія. Що вдієш? Ми, Халявські, повинні були дожидати; вже ж не без обіду їхати, коли він нас кликав: ще образився б. Ото ми ходимо собі або стоїмо, а все самі. Коли се в другій кімнаті чуємо полковника, що розмовляє з гостями, і часом чуємо, як згадують нашу фамілію і дуже регочуть.

Дожидаємо ми годину, дві, ніхто й не думає нам подати щось закусити. Поглядаючи одне на одного, уявляємо, що матінка в сей час давно вже попоїли й одпочивають, а ми ще й не сідали, і ніхто про нас не турбується.

Далеко за полуднє вийшов полковник до нас і — уявіть — у білому халаті й ковпаку. Запевняю вас! Ба навіть не зняв перед нами ковпака і навіть головою не кивнув, коли брат і я, саме я, одважував йому, відтобурчивши руки, такий саме уклін, як, за повчанням незабутнього доміне Галушкинського, слід було віддати головному начальникові. До того ж, наче щоб більше показати непошану, полковник курив ще й люльку і, не виймаючи її з рота, спитав: «Чи вмієте ви писати?» Се чемність? Се ґречність? Хоч би принаймні спитав про здоров'я матінки, коли не потурбувався спитати про наше! Та се ще квітоньки, стривайте, що далі буде!

На таке дивне запитання ми, звісно, відповідали ствердно, бо Петрусь писав швидко й чисто — він був геній у всьому, — я теж хоч як там писав, а все ж писав і міг читати, що сам написав.

— Ну, коли вмієте, так підпишіть сі папери, — сказав полковник і гукнув: — Тумаков! Скажи їм, де і як підписати.

Підійшов до нас — я думав, що він доміне Тумаков і повинен нас учити якихось наук, однак се був просто Тумаков, — і, показавши перше Петрусеві, що писати, потім приступив до мене. «Пишіть, — сказав він, — до сієї супліки…» Я написав те вбивче, трекляте, що погубило мене тоді й на все життя моє завдало мені лиха, я написав і кінчив усе за методом Тумакова. Він зібрав наші папери, і коли господин полковник сказав йому: «Заготуй же наказ, та швидше», — ти пішов од нас.

«Усе те добре, що ми трохи написали, — подумав я, — та що з того буде? Де ж обід, на котрий ми були запрошені й приїхали так урочисто?» Аж ось господин полковник, походивши по кімнаті й покуривши люльку, крикнув: «Давайте ж обідати, вже друга година».

— О, злощасна фортуна! Що ти робиш з нами, смертними! — вигукнув я сам собі (улюблений вигук нашого реверендисиме, коли він натрапляв на якісь невдачі). — Друга година, у нас дома вже полуднують, а ми ще й не обідали!

Та, завдяки спритності слуг господина полковника, я не встиг ще довго пожуритися, як стіл уже було накрито — та який то стіл?! Усе не по-колишньому! Кожному осібне наряддя з усім теперішнім причандаллям: чарки, стакани, карафки… з чим би ви гадали?.. З водою, їй-богу, з водою!.. Як хочете, а се правда.

Дивлюся, стіл накрили на дванадцять осіб, а гостей нас усього п'ятеро з господарем. Та ось таки поставили давно сподіваний обід. Я