Читати книгу - "Чтиво"

і зробили фото, яке показав йому Синя Борода. Карлотта сиділа перед тією ж пустою нерівною цементною стіною. До її голови був приставлений той же самий пістолет. Вона тримала газету. Голос у неї був переляканим, але вона трималася добре. Вона повторила дату. Сказала, що вона гарно себе почуває і що ставляться до неї дуже добре. Сказала, що її захопили учасники Революційного руху двадцять шостого травня. Сказала, що для того, аби забезпечити її повернення, американський уряд має передати розробки. Сказала іще дещо, зовсім незрозуміле для Пфефферкорна. І додала таке, від чого у нього волосся стало сторч.

— Доставити має американський письменник Артур Пфефферкорн. Він має приїхати один. Якщо з ним буде іще хтось або якщо він не зможе привезти документи, мене...

На цьому зображення завмерло. Пол зачинив вікно.

— Не варто турбуватися про цю частину,— сказав він.

Якщо до цього Пфефферкорна кинуло в холод, то тепер його просто трусило. Зараз його можна було порівняти з мартіні у склянці, яку тримає епілептик, що стоїть на трапеції під куполом цирку. Пфефферкорн дивився на пустий синій екран, перед очима і досі стояло обличчя Карлотти.

— Розкажіть мені все, що знаєте,— попросив Пол.

Глава шістдесят четверта

фефферкорн розповів йому все, що знав, починаючи з крадіжки рукопису. Коли дійшов до листа від Люціан а Сейворі, Пол сказав:

— Він подвійний агент.

— Ти так кажеш, немов це найзрозуміліша річ у світі.

— Не крайте себе,— заспокоїв його Пол. Ми самі не так давно дізналися.

Він клікнув на іншому файлі. На екрані з’явилося зображення двох чоловіків, що тиснули один одному руку.

— Це фото зробили три тижні тому в аеропорті Хлапушніюк у Східній Злабії. Гадаю, ви впізнаєте Сейворі.

Від одного виду цієї цибулеподібної голови у Пфефферкорна підскочив тиск.

— Здогадайтеся з трьох раз, кому він тисне руку.

Другий чоловік був дуже високим і широкоплечим, немов ведмідь. З кишені його величезного плаща виглядав цілий блок «Мальборо». Десь позаду стояли чоловіки без жодних емоцій на обличчі і з кулеметами в руках, а поруч із ними — групка неймовірно жвавих жінок у костюмах чірлідерів «Ковбоїв з Далласа».

— І гадки не маю,— сказав Пфефферкорн.

— Його величності президенту Східної Злабії Клименту Тітиїчу,— відповів Пол.

— Хлопцю, якого я вбив?

— Ви його не вбивали.

— Хіба?

Пол похитав головою.

— Дякувати богу,— сказав Пфефферкорн.

— На вашому місці я б не квапився радіти. Драгомира Жулка вбили саме ви.

— О...

Пол зменшив фото Сейворі й Тітиїча.

— Багато з того, що сказав вам Сейворі,— правда. Книжки були закодовані. Білл працював на нас. І хотілося, аби ви його замінили. Але те, що «Криваві очі» стали причиною вбивства Климента Тітиїча,— дурниці.

— Хто ж тоді його вбив?

— Він сам.

— Він застрелився? Навіщо?

— Щоб створити привід для вторгнення в Західну Злабію,— сказав Пол.— Він уже непристойно багатий — переважно, казино плюс телеком і засоби масової інформації,— але контроль над газовим родовищем Західної Злабії дозволить йому моментально перейти до вищої ліги. Він спробував заручитися міжнародною підтримкою для вторгнення більш респектабельними методами. Ви, може, помітили кампанію, що мала за мету привернути увагу до порушень прав людини в Західній Злабії? Нічого не вийшло. Навпаки: Тітиїч загубив кілька відсотків прихильників, можливо тому, якщо вірити нашому опитуванню, що дев’яносто шість відсотків людей ніколи не чули про жодну Злабію, а вісімдесят один відсоток з тих, що чули, не можуть відрізнити одну від одної. Можете собі уявити, як у Тітиїча чесалися руки, якщо він наважився фальсифікувати власне вбивство? Боляче, коли тобі стріляють у зад.

— Чому ж тоді ніякого вторгнення не відбулося?

— Духу не вистачило. Не забувайте, до того, як зникла Стіна, ми спиралися на таких хлопців, як він, щоб протистояти Радянському Союзу. Вони мають напрочуд гротескне почуття права. Він розраховував, що ми підтримаємо будь-які агресивні дії. Але ми ясно дали зрозуміти, що не маємо ніякого наміру вплутуватися у війну заради того, аби він набив собі кишені.

— Отже, в «Кривавих очах» ніякого шифру не було?

— Був, але фіктивний — шифр питання і відповіді. Ми хотіли перевірити, чи вашого імені вистачить, щоб пробитися крізь кордон і принести користь у майбутніх операціях. Ви чудово впоралися. Вітаю.

— Але ж я все зіпсував,— заперечив Пфефферкорн.