Читати книгу - "Нічний цирк"

він, дістаючи з кишені годинник.

— Так, але... ти збираєшся сидіти там і дивитися її виставу? — перепитує Ізобель. — Місця в наметі ледь вистачить двадцятьом людям. Вона помітить тебе. Хіба їй не здасться дивним, що ти опинився тут?

— Вона мене не впізнає, — обіцяє Марко. Годинник зникає з його руки. — Я буду вдячний, якщо в майбутньому ти повідомлятимеш мені про нові намети.

Він повертається й виходить так швидко, що полум’я свічок здригається від вітру.

— Я сумую за тобою, — кидає Ізобель йому навздогін, але клацання намистин завіси, що змикається позаду нього, убиває будь-які сентименти.

Ізобель опускає на обличчя чорний серпанок вуалі.

* * *

Коли на світанні останній допитливий відвідувач іде, Ізобель виймає з кишені марсельську колоду. Вона завжди тримає її при собі, попри те, що в цирку користується іншою, виготовленою на замовлення в чорних, білих і сірих тонах.

Із марсельської колоди дівчина тягне одну-єдину карту й знає, що побачить, навіть не перегорнувши її. Зображений із лицьового боку янгол лише підтверджує підозри.

Ізобель не повертає карту до колоди.

Атмосфера

Лондон, вересень 1891

Цирк приїжджає до лондонських передмість. У сутінках потяг підповзає до станції, не привертаючи особливої уваги. Вагони розпадаються, двері й коридори роз’їжджаються врізнобіч, безшумно перетворюються на шеренгу кімнат без вікон. Навколо них розгортаються смугасті полотна, розмотуються й натягуються линви, за ретельно опущеною завісою самі по собі складаються платформи для виступів.

(Артисти вважають, що десь тут є спеціальна бригада робітників, котра займається всім цим, поки вони розпаковують речі, хоча деякі зміни, вочевидь, відбуваються автоматично. Раніше так і було, але тепер жодної бригади немає, невидимі робітники сцени не прилаштовують частини декорацій на свої місця. Більше такої потреби немає.)

Намети залишаються тихими й темними, аж поки наступного вечора цирк не відчинить свої двері відвідувачам.

Більшість артистів вирушила цього вечора до міста — навідатися до давніх друзів чи зазирнути до улюблених шинків, і лише Селія Бовн залишається у своєму вагончику за сценою.

Порівняно з іншими помешканнями, що ховаються в циркових наметах, кілька її кімнат видаються скромними, повними книжок і потертих меблів. На всіх поверхнях весело палахкотять різноманітні свічки, освітлюючи сонних голубів у клітках, що звисають уздовж різнобарвних портьєр. Тут її затишний притулок, спокійний і тихий.

Несподівано хтось стукає у двері.

— Оце так ти зібралася провести цілісіньку ніч? — цікавиться Тсукіко, кидаючи несхвальний погляд на книжку в руці Селії.

— А ти зазирнула, щоб запропонувати щось цікавіше? — запитує Селія. Дівчина-змія нечасто навідується з візитами.

— Мене запросили в гості, тож я подумала, що ти могла би приєднатися, — каже Тсукіко. — Ти занадто багато часу проводиш на самоті.

Селія намагається заперечити, але Тсукіко рішуче дістає з шафи одну з її найкращих суконь. Майже всі вони чорно-білі, але цю пошито з темно-синього оксамиту й вигаптувано блідим золотом.

— Куди ми йдемо? — цікавиться Селія, але Тсукіко відмовляється казати. Для театру чи балету занадто пізно.

Коли ж прибувають до la maison Лефеврів, дівчина сміється.

— Ти мала б мені сказати, — зауважує вона Тсукіко.

— Тоді б це не було сюрпризом, — озивається та.

Селію запросили на вечірку до la maison Лефеврів лише одного разу. І це, швидше, була вечеря на честь відкриття цирку, ніж справжній Опівнічний Прийом. Але, хоча від дня відбору дівчина бувала тут лише кілька разів, виявляється, що вона знайома з усіма гостями.

Те, що Тсукіко прийшла не сама, для всіх стає несподіванкою, але Чандреш, із келихом шампанського в руках, тепло приймає Селію та веде її до вітальні, перш ніж дівчині вдається вибачитися за свою несподівану появу.

— Переконайся, що на стіл поставили додаткову тарілку, — наказує Чандреш Марко й обходить з дівчиною довкола кімнати, щоб познайомити її з усіма. Селії здається дивним, що він не пам’ятає, як уже робив це.

Мадам Падва, як завжди, витончена, її сукня теплого мідного відтінку осіннього листя мерехтить у сяйві свічок. Сестри Берджес і містер Барріс уже жартують, що всі троє, не змовляючись, убралися в різні відтінки синього, і як доказ того, що це наймодніший колір сезону, наводять сукню Селії.

Подейкують, що може прийти чи не прийти ще один гість, але чарівниці не вдається розчути його ім’я.

Серед цих людей, що вже так давно знайомі, дівчина почувається дещо ні в сих ні в тих. Але Тсукіко вдається залучити її до розмови, а містер Барріс так уважно