Читати книгу - "Іван Сила на прізвисько «Кротон»"

від чого здалося, що то заговорив хтось інший.

— То вам дорого обійдеться, пане Гайхел!.. — люб’язно сказав прокурор і чомусь знову усміхнувся до Грдлічки.

— Хоч і весь маєток, пане державний прокурор! — випалив Гайхел. — В ім’я брата, в ім’я його чесності я згоден на все! В цього хлопа я вірю. Вірю більше, ніж декому… Можете оформляти документ!..

— Ваша воля, пане Гайхел. Ваша воля. Моє державне діло — попередити вас…

— Дякую! Я розумію, ви побоюєтеся за нього.

— Я з свого боку не радив би вам іти на такий риск.

Державний прокурор поволі відкрив важкі масивні двері на величезному чорному сейфі, вийняв звідти гербований бланк, власноручно заповнив порожні графи і мовчки підсунув Гайхелу. Той підписався, забрав зі столу папку із Неймановим щоденником і замість прощальних слів сказав:

— До обіду, пане державний прокурор, на вашому рахунку буде двадцять тисяч крон. — А до Івана напівжартома:

— Ну, що ж, пане Сило, може підемо?

Іван зітхнув, піднявся зі стільця, взяв коло одвірка свою клебаню, і, уздрівши, що ніхто його не перепиняє, рушив важким кроком у коридор.

«Двадцять тисяч за чоловіка. Ба ци не мало ото? Може, він не свої додасть? У Неймановій скрині, майже, й гроші були. Бо й мені віддавав… Ба де ключ найшов Гайхел?».

Братранець Неймана взяв Івана під руку:

— Ви на мене пам’ятаєте?

— Чому би не пам’ятав?.. Гей, дуже, дуже не любиться мені отой судия, корінець би ’му висох!..

— Як, як? «Корінець би ’му висох»?! Ха-ха-ха!

— Та крутить кудись у хмари! Айбо я йому не попущу на другий раз! Що він зо мною хотів зробити?

— Вони б вас так обплутали, же й сам Всевишній не мав би сил розібратися!

— Ото не першинка для панів. Над русином кожний збиткується. Ніколи він не мав ні слова, ні правди!

— «Правда переможе!», — написано на нашому гербі.

— Може, колись і переможе.

— Але, прошу вас, на цьому досить. — Після паузи прорік: — Я вірю вам, молодий чемпіоне!

* * *

Будинок Неймана змізерніло стояв обіч дороги, як покинутий, непотрібний нікому ящик. «Дверці!.. Кілько раз відчиняв їх професор, коли пропускав мене в садок? Тепер свояк має від них ключ. Хто його знає, що за чоловік?».

Ген там лавиця. Ще не так давно сиділи на ній з професором. Іванові здалося, що Нейман ось-ось вийде на пішачок, замахає на нього руками, аби йшов на заняття.

Поплівся з веранди у садок. Ступав, намацуючи доріжку, аби не розбудити тишу, що панувала навкруг. Ноги ледь-ледь тремтіли, як після цілоденної роботи на вокзалі. «Нема й не буде!», «Нема й не буде!», «Нема й не буде!», — вистукувало у скронях.

Трава піднялася майже по коліна. На яблунях достигали червонощокі джонатани. Попід деревами валялися падалиця. «Нянько би їх визбирав та віддав кумові на сливовицю… Червоний кущ ружі, навколо якого завжди метушився професор, зажурився, похилив до землі свої кучеряві, вогнисті голівки. Хто за нею догляне, за червоною ружою? Ой, нема вашого газди, барвисті косиці! Ба ци не станете пустими корчами-чагарниками? Ще й місяць не минув, а вже навколо вас, як на пустирі… А, може, домів забиратися?».

— Пане Сило! — обірвав Гайхел Іванові думки. — Ідіть, ідіте сюди, прошу вас!..

Доки Іван ходив по садку, Гайхел підготував закуску, поставив на стіл довгасту пляшку вина. І лише тепер зняв піджак, повісив його просто на спинку стільця. Присівши, затріщав пальцями по руках. Глянув у куток: там павук плів свою хитру сітку. Вчепився Гайхел за свою нитку-думку і сказав:

— Так-от, як вийшло, пане Сило. Не зовсім добре, але постараємося розплутати клубок, не дуже обережно намотаний слідчими… Сам я — адвокат. Почав я свою кар’єру тоді, коли ви народилися. Так-от, у мене вже не раз терпіли фіаско не такі, як наш прокурор! Резюме зі справи я роблю швидко. В тому, очевидно, мій неабиякий авторитет перед слідчими… Так-от в тому, пане Сило, що ви не винні, я вже переконаний. Остаточно і безповоротно. Я брату вірю. І вам — також. Дай, Боже, жеби всі вам так вірили. Я вірю в свою гіпотезу: ви жодного разу навіть у думці не мали нічого підступного проти Неймана. Так? І це в мене найкращий аргумент. Аргумент, побудований на психологічному аналізі як вашого стану, з одного боку, і, зокрема, записок Неймана. До істини ми доберемося. І дуже скоро я в цьому переконаю слідчих. — Гайхел прихилився до стола, зазирнув Іванові в очі. — На деякий час, як вам відомо, ви не маєте права виїзду за межі Праги. Про це я заручився за вас. Так говорить закон. І ми, думаю, не будемо його порушувати. — Родич Неймана усміхнувся, і лише тепер Іван помітив, що очі його дещо схожі з професоровими. Лише не такі сині. — Головне тепер перекусити і подумати, як далі виплутуватися з тої неприємної історії. Ну, беріть келих!..

— Дуже дякую вам, пане Гайхел, айбо я вино не п’ю.

— У вашому віці? — здивувався той. — У вашій молодості? При вашому, нівроку, здоров’ї? — Гайхел випростав груди. — Ви ще, може, скажете, що й молоденькі пражанки не цікавлять вас? Так? То-то я не повірю!.. Так-от, на світі немає людини, яка б не вживала вино. «Ін віні — верітас!» — «У вині — істина!».

— А це вино — пріма! Токайське ассу — цар