Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

вбиватимуть мирних жителів, то і для вас ніде тилу не буде. Дрезден був уроком остраху для німецького народу.

Чонкін звіддалеки слухав обох мислителів, і коли говорив один, подумки погоджувався з ним, а коли заперечував другий, то і його докази здавалися Іванові переконливими. Ще мислителі сперечалися, що є для них батьківщина – просто випадкове місце народження чи щось більше? Один із них з гіркотою сказав, що ми опинилися у вигнанні, а другий, пославшись на якусь поетесу, самовпевнено заперечив:

– Ні, ми у посланні.

Перший сказав, що його батьківщина – російська мова, а другий запевняв, що він Росію виніс на підошвах черевиків.

Наступного дня Чонкін поглянув на ноги другого мислителя і подумав: усе бреше. Черевики у нього були нові. Американські. Винести на їхніх підошвах Росію навряд чи можливо.

33

Коли Чонкін переселявся в цей табір, він про всяк випадок прихопив із собою дещо з їжі. Консерви, ковбасу. Навіть буханець хліба, загорнутий в німецьку газету «Нойер Беобахтер». Коли він розгортав цю газету, на неї звернув увагу Перший Мислитель і попросив почитати.

– Візьміть, – сказав Чонкін. – Але ж тут усе не по-нашому.

– А мені все одно по-якому, – сказав Перший Мислитель, який побачив заголовок статті «Сталін – син кобили?».

Став читати. Газета була стара. Іще та, яка повідомляла про доповідь полковника Опаликова, його дивне повідомлення і про його загадкову смерть.

Прочитавши статтю, Перший Мислитель сильно розхвилювався і оголосив усьому бараку, що Сталін, виявляється, походить від коняки Пржевальського.

– Що за дурню ви мелете? – поцікавився Другий Мислитель.

– А ось і не дурню! – заперечив Перший Мислитель. – Ось, погляньте, тут чорним по білому…

– Ви подивіться на цього чоловіка, – похитав головою Другий Мислитель, – він усе ще вірить друкованому слову.

– Я б не повірив, але ж тут факти, факти. Послухайте. Генерал Пржевальський, подорожуючи по Північному Китаю…

– Не хочу навіть слухати, – сказав Другий Мислитель, демонстративно затуляючи вуха долонями. – Ось скажіть, – повернувся він до Усмана Усмановича, – ви твереза і реалістично мисляча людина, інженер, ви можете повірити, що Сталін походить від кобили?

– Безумовно, можу, – сказав Усман Усманович. – Що стосується таких людей, як Сталін чи Гітлер, я готовий повірити, що вони походять від шакалів, гієн, тхорів чи скорпіонів.

– Ха! – сказав Другий Мислитель і розвів руками. – Уявіть собі, що цих двох негідників я ненавиджу не менше, ніж ви, але добросовісність ученого не дозволяє мені жертвувати істиною на догоду особистим пристрастям.

– А ви вчений? – здивувався Усман Усманович. – З якої, даруйте, галузі?

– Я вчений широкого профілю, – туманно пояснив Другий Мислитель.

– Я також, – сказав Перший Мислитель.

– Ми обидва – вчені широкого профілю, – підтвердив Другий, – але дуже по-різному дивимося на речі. Але серед нас є людина, яка може з більшою компетентністю вирішити нашу суперечку. Савелію Феліціановичу, – звернувся він до вченого з дивним прізвищем Дєвочка, який сидів біля грубки, – адже ви біолог? Скажіть цим людям, що гібрид людини і коня в природі не можливий.

– Ви знаєте, – задумливо сказав Савелій Феліціанович, – я хотів ухилитися від вашої суперечки, але якщо ви наполягаєте на моїй участі, то я вам скажу, що в природі можливо усе. Усе, що з’являється за її законами і що буває наслідком її ж помилок. Звичайно, природа дала всім рослинам і тваринам механізми захисту свого виду. Але іноді ці механізми чомусь не спрацьовують, і тоді все може статися. Ми знаємо масу гібридів серед рослин і тварин, виведених штучно чи таких, що існують як жарт природи. У давнину такі жарти траплялися частіше. Тоді живі організми були ще в стадії сотворення. Я розпочинав свій шлях у науку як переконаний дарвініст. Я й зараз думаю, що людина, взагалі-то, походить від мавпи. Але могла путатися з іншими тваринами. Тоді не існувало ще ні законів, ні моралі, ні стійких естетичних уявлень. Самці й самки різних тварин, починаючи з людини, вступали між собою в безладні статеві стосунки. Іноді масова атака на слабкі системи захисту видів давала результат, і тоді серед людей з’являлись істоти начебто й людиноподібні, але з ознаками присутності в них спадкових характеристик, притаманних іншим представникам тваринного світу.

Тут Другий Мислитель пустив очі підлоба і розвів руками.

– Ну, якщо вже учений біолог верзе такі дурниці… – сказав він.

– Дурниці? – образився Дєвочка. – Скажіть, ви були коли-небудь на озері Тітікака?

– Де? – дивувався той.

– У Перу.

– Ну, а як ви думаєте? Як я, радянська людина, котра побувала в засланні, міг потрапити в Перу?

– А ось я, радянська людина, там побував з науковою експедицією. Ми відвідали декілька плавучих островів, попрацювали в Лімі, вивчили результати деяких археологічних досліджень. Ми знайшли масу глиняних фігурок, зліплених представниками давньоперуанських племен. Ці фігурки, явно претендуючи на адекватне відображення реальної дійсності, часто виявлялися присвяченими статевому життю тодішніх людей. Так ось, безліч цих скульптурок зображають статевий акт людини з тваринами, частіше за все – з кіньми і віслюками, результатом чого була поява маленьких кентавриків, образи яких зафіксовано в глині. Причому ці гібриди бувають більше схожі на коней, але деякі стоять ближче до людини. Моя теперішня теорія полягає в тому, що чимало людей, походячи в основному від мавп, носять у собі спадкові ознаки й інших тварин, і це, безумовно, позначається на складі їх характеру і, зрозуміло, на поведінці.

– Ну гаразд, – сказав Другий Мислитель, – не буду з вами сперечатися. Допущу, що таке могло бути колись дуже давно, але в наш час системи захисту видів, мабуть, удосконалилися.

– Безумовно, – погодився Дєвочка. – Але все-таки я вам сказав: природа і зараз здатна на все. Навіть на іще більші помилки.

Чонкін слухав ці розмови уважно і думав не про далеку давнину, а про свої власні сільські дитинство й отроцтво. Там і тоді траплялись люди, які сукуплялися з ким попало. Двоюрідний брат Митько Чонкін спав з матір’ю, Пилип Трофімов – з дружиною і з чотирма своїми доньками, а були й такі, що й з тваринами не стидалися. Конюх Григорій жив з кобилою і не приховував це, пастух Гнат користався для таких потреб козою, а безноса Манька Делюкіна, подейкували, втішалася зі своїм псом Рексом. Щоправда, потомства від цих зносин, здається, не було. Кузьма Гладишев казав йому, наче з мерином Осоавіахімом сталося чудо перетворення в людину, але Чонкін тоді сприйняв це повідомлення як побрехеньки. Зараз, наслухавшись учених людей, подумав, що правда-таки, в житті все може бути.

34

У другій половині сорокових років двадцятого століття по островах Архіпелагу ГУЛАГ пройшла чутка, чи, кажучи мовою тамтешнього народу, «рознеслась параша»,