Читати книгу - "Аеніль"

більше, ніж усі інші. Вона дуже захоплено прийняла вступ до Клану. Можливо, відбилися і позитивні результати зцілення наслідків невдалих експериментів Ірене.

— Тепер спробуємо виготовити снодійну настійку, про яку я вам розповідав, — говорив майстер. — Приготуйте ваші казанці.

Учні почали неспішно лаштувати свої робочі місця та розкладати інгредієнти. Майстер Елітіс дістав клітку з кількома пацюками. На них перевірятимуть, чи діятиме виготовлене учнями вариво.

Несподівано кімнатою пройшов немов порив холодного вітру. По коридору почулися лункі кроки, що швидко наближалися. Майстер завмер і перевів погляд на двері. За мить вони рвучко відчинилися і в клас вскочив чоловік: цілком одягнений у чорне, з високими комірцями, що ховали більшу частину обличчя, з чорними і невиразними очима.

Евагор вискочив з-за свого столу і став перед першою партою, але в цю ж мить чоловік вигукнув гидким, утробним голосом:

— Ворон потребує плати!

І, шепочучи закляття, жбурнув щось у Нітетіс. Та лише глухо зойкнула і сповзла зі стільця на підлогу. Чоловік засміявся. Це був моторошний, холодний і пронизливий сміх, в якому не звучало й краплі радості. Потім він розвернувся і вибіг з класу.

Блідий майстер Елітіс кілька секунд непорушно дивився услід зниклому. Потім підійшов до Нітетіс і схилився над нею. З її плеча стирчав чорний кинджал. Дівчина була повністю нерухома. Майстер розірвав мантію. Крові зовсім не було, але від рани прямо на очах поширювалися темні плями на шкірі, що ставали дедалі чорнішими. Він швидко схопив ученицю на руки, глухо промовив:

— Йдіть за мною. — І вийшов з класу.

Перед дверима учительської алхіміків він наказав блідим і наляканим учням зайти до кімнати. Коли за ними зачинилися двері, чоловік побіг у напрямку сходів, міцно притиснувши до себе Нітетіс, немов намагався зігріти її холонуче тіло.

* * *

Кілька днів потому Аеніль сиділа у дівчачій вітальні чародіїв з Гелео. Після того, як Звір вирвався з-під контролю, з учнівських віталень були зняті чари, що дозволяли вхід до них лише представникам відповідного відділення. Це було зроблено, аби у випадку небезпеки учень міг сховатися у найближчому захищеному місці Академії — чи то у вітальні, чи то в учнівській, чи то у вчительській. Невідомо, як часто ця відміна рятувала дітей від небезпеки, але можна сказати точно, що зустріли її охоче. Тепер учні могли ходити один до одного у гості без якихось перепон і контролю. Щоправда, інші нововведення їм менш подобалися. Наприклад, те, що відтепер у вітальнях завжди чергували викладачі.

Подруги вподобали собі віддалений закуток приміщення, де тіні від шаф і гардин на стелі створювали приємну напівтемряву. Гелео найбільше любила цей куток, бо тут її особлива зовнішність не привертала уваги. Незважаючи на це, вона й зараз не наважувалася скидати свій каптур, оскільки у вітальні було чимало учениць.

— Як же він зміг напасти? Я не розумію… — стиха говорила Гелео.

— Я теж не знаю. Казали ж, що ті класи, де проводяться заняття, — захищені. Та й викладач був. Чому він не зміг її захистити? Невже він такий боягуз?! — обурено вела далі Аеніль.

— Мабуть, то був дуже сильний чаклун.

— Я тепер місця собі знайти не можу. Так страшно. І невідомо, що з Нітетіс, чи вона хоч жива… А за Іно як я тепер стала переживати! Хоч би з нею нічого не трапилося.

— Не хвилюйся, все має скоро налагодитися. Уже пізно, зараз майстриня Йонсон попросить тебе покинути нашу вітальню і йти до себе.

Дівчата попрощалися, і Аеніль пішла у свою вітальню. У коридорах та сходах на її шляху чергували служники, тому йти сама вона не боялася, хоч цілком могла попросити когось з служників чи викладачів її провести.

У дівчачій вітальні алхіміків атмосфера була одночасно і тривожна, і шумна. Всі щось обговорювали, сперечалися, переказували чутки і висували гіпотези. До Аеніль одразу підбігла Ембла:

— Знаєш, хто був той маг, що убив Нітетіс? — енергійно вигукнула вона.

— Убив? — тихо перепитала Аеніль і зблідла.

— Е…

Ембла не чекала такої реакції. Вона аж сяяла від бажання поділитися якоюсь інформацією, а тут її опустили на землю. Найбільше Ембла раділа, коли знала щось, чого не знали інші. Та все ж і звичайні емоції не були їй чужі. Дівчина надала обличчю сумного виразу і сказала:

— Ти хіба не знала? Це ж уже всім відомо, мені розповіла Івонна, вона з відділення цілителів, працює медсестрою і буде приймати участь у конкурсі краси, який скоро має відбутися…

— Як ти можеш перейматись такими дурницями? — роздратовано буркнула Аеніль і пішла у свою кімнату.

Проте через кілька хвилин з іще блідішим обличчям вона повернулася і тремтячим голосом спитала у Ембли, що все ще стояла у центрі вітальні:

— Де Іно?

— Іно? Не знаю. Ти ж не просила мене за нею доглядати… — Побачивши, що Аеніль ледь тримається на ногах від хвилювання, Ембла й сама стривожилася. — Я не бачила її… ну вже давненько. Останнього разу, коли тільки прийшла з занять. Тоді служниця, що її доглядала, сказала, що її викликають, і попросила дівчат подивитися за Іно.

— Яких дівчат?

— Ну… Тих, хто тут був.

— І вони слідкували за нею? — Аеніль згадала кпини, які їй з Іно частенько доводилося чути від старшокурсниць. Та зараз вона була готова почути хоч сотню глузувань, аби побачити Іно.

— Не знаю. Я мусила йти в бібліотеку, мені треба було готувати…

Однак Аеніль вже не стала дослуховувати слова Ембли. Вона кинулася розпитувати про Іно усіх, кого бачила у вітальні. Поступово інші учениці перейнялися тривогою й відчаєм, які поширювала Аеніль своїм голосом і слізьми, котрі вже не могла стримувати. Хтось згадав, ніби бачив, як Іно виходила з вітальні, інша дівчина пригадала, що Іно повторювала ім’я Аеніль, і, начебто, хотіла йти до неї…

Аеніль не стала допитуватися далі, а вибігла з вітальні. У відчаї вона озиралася по коридорах, намагаючись