Читати книгу - "І мертві залишають тіні"

Він, мовляв, не мертвий, а живе собі, розкошуючи, в Берліні й готовий виконувати потрібну роботу, якщо ірландський уряд згоден.

— Ви коли-небудь бачили його?

— Прохання моє відхилили. Спершу німці. Потім і наш уряд порекомендував мені облишити ці спроби.

— Отже, О'Дейвена ви не бачили?

— Як посол Ірландії в Іспанії, ні.

— А як приватна особа, неофіційно?

— Неофіційно я… Неофіційно я таки познайомився з людиною на ймення Стюарт Джеймс О'Дейвен. Але це був не наш О'Дейвен. Схожий на нього, приблизно його віку, але не він.

— То хто ж то був? Шахрай, якому дали ім'я О'Дейвена?

— Такого я не можу твердити беззастережно. Може, він і справді так звався. Адже в Ірландії не один Мейволд, не один Керней.

Професор кивнув. Сидів він нерухомо, заплющивши очі. Тихо спитав:

— Де ви бачили псевдо-О'Дейвена, містере Керней?

— Цього я не хотів би казати. Наш уряд велів мені уникати особистих зустрічей. Я діяв на власний страх і ризик.

— А коли це було?

— У тому ж самому сороковому році.

— Ви його тільки бачили? Чи й розмовляли з ним?

— Я вже сказав, що не хотів би про це давати детальних пояснень.

Професор Мейволд кивнув знову. Але цього разу вже подивився на Кернея.

— А що сталося з американським журналістом? Оскільки ви знаєте мій рукопис, то знаєте, що він неодноразово зустрічався зі Стюартом Джеймсом О'Дейвеном, ірландським диктором радіомовлення у Берліні. Американець ніколи не сумнівався, що це справжній О'Дейвен.

— Ніхто не сумнівався, пане професор. Навіть усі ірландці, які слухали його радіопередачі, були переконані, що до них звертався їхній земляк. Але що це доказує?

— Дещо таки доказує, безперечно. Хоч би те, що ця людина в Берліні, очевидно, дуже любила наш народ і добре його знала. Не лише тому, що так блискуче оволоділа гаельською мовою. Всю нашу історію, наші традиції, навіть наївні дитячі вірші — усе він використовував у своїй роботі. Ви ж знаєте, яку послугу він зробив цим репертуаром антигітлерівській коаліції. — Мейволд підвівся, пройшов туди-сюди по кімнаті. — Якщо лише добре подумати, то чи не заслуговує ця людина такого самого визнання й такої самої вдячності, які належало б висловити й О'Дейвену? Отже, не О'Дейвен, а хтось інший наважився на цю небезпечну гру й заплатив своїм життям. Та хіба наслідки роботи зменшились? Звичайно ви маєте слушність, розділ мені треба переробити. Зрештою, зміни стосуватимуться лише деяких місць. Власне, скрізь там, де зазначено ім'я О'Дейвен, я додам: «або та людина, котра видавала себе за нього». Це на кілька годин роботи. Решта все залишиться. Навіть кінцівка розділу й останнє повідомлення «Grobdeutsche Rundfunk»[10]. Ірландською мовою двадцять п'ятого лютого сорок п'ятого року, коли незнайомий голос, який вийшов в ефір, дав перекручений код. Ви пригадуєте: мир, могила, підвал, склеп? Усе це залишиться. Залишиться і спадщина, спадщина О'Дейвена, чи, якщо хочете, людини, котра себе за нього видавала. Що ви на це скажете, містере Керней?

Колишній посол слухав з явним подивом. Може, навіть;і неприємним відчуттям, бо на лобі в нього прорізалася зморшка невдоволення. Минуло кілька секунд, перш ніж він відповів.

— Я, звичайно, не можу давати вам якихось інструкцій, — сказав він підкреслено мляво, наче це дуже мало обходило його, — але чи не легковажно ви чините?

— Чому? Основна помилка в моїй книжці, про яку ви сказали, буде усунена. З вашою допомогою, за що я вам щиро вдячний. Не бачу причини…

— Гаразд, пане професор. — Керней усміхнувся знову, і зморшка невдоволення зникла. — Це ж не перша ваша публікація. Вам краще знати, що можна, а що — ні. Крім того, я докладно спинюсь на цьому у своїй передмові.

— Не обов'язково. Я далі не можу терпіти жодних зволікань! Книжка повинна нарешті вийти!

— Зволікання так чи інакше будуть, містере Мейволд. Передмову я закінчу не раніше, ніж на початку наступного року.

— Та це ж неможливо! Якщо так, то облиште цю нікчемну передмову. Мені вона непотрібна, я не хочу ніякої передмови! У всякому разі — не такою ціною.

На обличчі Кернея з'явився крижаний вираз.

— Усе-таки я постараюсь написали не нікчемну передмову, — сказав він і підвівся.

Професор Мейволд заквапився виправити свій ляпсус.

— Під словом «нікчемний» я мав на увазі, що взагалі нерозумно передувати текстові книжки будь-які зауваження, навіть Коли вони написані так блискуче, як це можете зробити ви, в чому я абсолютно певен. Книжка повинна говорити сама про себе.

— Не будемо про це сперечатися. Доручення я одержав від вашого видавця і виконаю його. Згода, ба навіть настійне прохання мого колишнього міністерства є.

Мейволд подумав, що чогось не дочув.

— Та чорт забирай! — вигукнув він зі злістю. — Хто ж розпоряджається моєю книжкою? Хто до неї втручається весь час?

Роберт Керней скинув брови вгору. Зараз він знову став справжнім досвідченим, дипломатом. Легенько всміхаючись, трохи гугнявлячи, він сказав розкланюючись:

— Я не роблю нічого іншого, крім того, що робив усе життя: виступаю за інтереси своєї батьківщини. Прощавайте, пане професор!

Мейволд слухав, як віддаляються кроки його гостя, долинуло кілька слів, котрими Керней обмінявся з секретаркою, потім двері зачинилися. Трохи згодом зайшла міс Дрейтон.

— Можна подавати чай?

Він кивнув. Дивився, як вона накривала на стіл, потім обоє сіли. Міс Дрейтон наливала, вони пили й мовчали, цього разу тільки вдвох — без старого Кліффа, та й без містера Пірсона. Мовчання здавалося звичним, однак було в ньому щось своєрідне. З вигляду Мейволд здавався стомленим і постарілим. Коли їхні погляди зустрічались, він ніяково всміхався, одного разу навіть голосно засміявся й похитав головою.

З його поведінки можна було вичитати не зречення, не капітуляцію. Мейволд знав, що він не здасться. Його лиш опосіла вбивча втома, та відчувалося глибоке виснаження.