Читати книгу - "Ловці манекенів. Про що розмовляють закохані"

Відбулась редакційна «летучка». Хвалили мої репортажі «У степу під Очаковом» і «Там, де три тополі». Останній я написав після поїздки з Олею. І від нього, як сказав оглядач, віяло закоханістю автора в описаних людей. А я подумав: не так у людей, як в Олю.

Завтра ми прощаємося з Південнолиманськом.

Сиджу в парку, чекаю Олю.

За Інгулом сідає сонце. Рожевіє, ніби розмите аквареллю, небо, золотяться краї купчастих хмар. Гасають ластівки. Повітря темніє, наче олово.

Сутеніє…

Я вдома, у Засупоївці. До села під’їжджав гарбою. Ішов пішки від станції, а в полі зустрів колгоспного фуражира, що віз на ферму сіно.

— Студент? — почав він розмову, наче не знав, де я вчуся. У селі ж кожен — як на долоні.

— Студент, — кажу.

— І ким же ти станеш, студент, коли вивчишся?

— Газетярем.

— Себто як: газети розноситимеш? Навіщо ж учитись? Лазар Берковець он зовсім дурний, а розносить. Там великого ума не треба. Аби не пив, щоб не розгубив у дорозі.

Фуражир засміявся.

— Лазар — листоноша, а не газетяр. Я вчуся не для того…

— А для чого?

— Щоб робити газети, писати в них…

— Ну, роби, роби. Буде що курити, бо з папером тепер сутужно. Да, а ти знаєш, яка різниця між районною і обласною газетами, студент?

— То — районна, а то обласна…

— От і не знаєш, — зрадів фуражир, що загнав мене на слизьке. — Та рветься вздовж, а та — впоперек… Хи-хи…

«Тепер усі грамотні, всі газети читають», — сказав би на моєму місці Грицько Розбишака. Я ж мовчав, не звертаючи особливої уваги на глузливий тон фуражира. Я думав про домівку…

Ось і знайомий поворот, село! Рідна вулиця, рідна хата.

Мати вибігла назустріч:

— Ой, сину, який ти худий!..

Домівка. Як добре, що ти є. І як хороше хоч зрідка навідуватись до тебе.

«Привіт тобі з Засупоївки. Не була ніколи в Засупоївці? Тоді ти не знаєш, що це таке! Це тобі не Сви-нівка — Варя казала, що є таке село біля її Рутнівки — і навіть не… Ні, про твоє рідне гніздо нічого лихого не казатиму, бо теж не бував у ньому, і ще, чого доброго, ображу твій місцевий патріотизм.

Що роблю дома?

Ходжу в колгоспний сад, дещо пишу, допомагаю матері по господарству і водночас досхочу тішуся чарами природи. Надто ввечері. Ти знаєш, які вечори в селі? Мабуть, знаєш… Люблю їх, з вербами і тополями, з місяцем, що як діжа посеред неба, з дівочими співами, що линуть з-за греблі, і… з самими дівчатами. Шкода тільки, що серед них нема тої, яка зробила б вечори ще чарівнішими, ще милішими.

Де ж вона та, що краща і місяця, і зір, і тополь?..

Знаю, та…

Новини такі.

У Славгороді бачив Лебедя: оженився і має направляти весільний поїзд в Олександрію. Казав, сповістить телеграмою, щоб їхав до нього бояринувати.

Може, поїдемо, га?

Чув про турне Розбишаки по «південних губерніях». Кажуть, вирушив у мандри без копійки в кишені. От Розбишака! Хвалю за хватку.

Нарис мій таки пішов у журналі. Уже вичитав гранки. Я майже на небі. Може, ще не на сьомому, але вже там! Отже, коли стрінеш де Землякову, передай їй полум’яний фізкультпривіт!»

«Юрію! Я неймовірно розледащіла. Не можу навіть узяти в руки перо — часом таке жадане й необхідне. Домашнє тепло діє просто колисково. Правда, я іноді змушую себе піти на річку, попляжувати, почитати, зайнятися дрібними справами, але не більше… Не відвідую і танцмайданчика, хоч він перед нашими вікнами, як кажуть, під боком.

Тільки ввечері, коли місяць виходить парубкувати, я простую під наші верби. Ти любиш свої. Але коли б ти бачив наші! Які вони розкішні! Уявити не можеш. Ні, уявити, звичайно, можеш, а відчути оте незвичайне, що випромінюють вони в літню ніч, відчути дівочим серцем їхню казковість, мабуть, хлопцям не дано.

Та що я про місяць? Ти ж написав, що в Засупоївці він також є.

Юрію! Угостити б тебе білим наливом, га? У нас він такий апетитний. Мій батько — заповзятий садівник. І моя яблунька є, сама посадила. Цього року вродило двоє яблук. Здоровецькі!.. Одне зберігаю ще на гілці. Хочеш, привезу тобі?

Мені не поталанило: в такий благодатний літній час поклала в ліжко ангіна. Ангіна — це, знаєш, не зовсім приємна річ, коротше, не гладіолуси, які так чарівно зацвіли на грядках.

Вже, правда, одужала. Та надворі «хвороба»: останні дні порядкує дощ. То зливою періщить, то бавить буйними краплями при ясному сонці. А тут ще й твоя листівка з дітьми, що тікають від грози. Гроза і дощ. Хіба теперішні діти (в наш вік!) так ганебно бігли б од грози? Вони б швидше толочили калюжі, як толочила я малючкою. Мені й зараз інколи кортить вибігти на шлях під дощ і похлюпатись у воді, але ж я мушу бундючити з себе серйозну дівчину, дівчину на виданні, щоб женихів не розлякати…

Як трохи проясниться, піду по гриби. Це — теж навіяння твоєї листівки, бо з кошика в дівчини виглядають гриби. Ох, і люблю їх збирати!

І ліс люблю. Наші ліси такі гарні, такі красиві, яких нема ніде в світі. Повір!