Читати книгу - "Дон Кіхот (Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі)"

ті балахон-ники, люди полохливі й неоружні, покинули бойовище без жодного опору й махнули по полю врозпорош із смолоскипами своїми — сказав би маскарадники закрутили веремію карнавальної ночі. А ті, що були в жалобі, позаплутувались у хламидах своїх і сутанах, що й повернутись не могли; Дон Кіхот набив їх усіх, і вони теж мусили хоч-не-хоч відступити, бо гадали, що то не чоловік, а якийсь пекельник налетів на них, щоб мерця порвати.

Санчо стежив за тією баталією, дивувався хоробрості свого пана й мовив собі на думці: "Певне, мій пан і справді такий одважний і потужний, як сам каже".

Обік першого противника, що Дон Кіхот повалив із мула, валявся горющий смолоскип; при тому світлі наш рицар постеріг лежачого, під'їхав до нього ближче і, ткнувши списовою клюгою мало не в саме обличчя, зажадав, щоб той здався, а ні, то він його вб'є. На те лежачий одказав:

— Та куди вже далі здаватись? Я і з місця не можу встати, бо ногу зламав. Благаю вас, пане, якщо ви християнський рицар, не вбивайте мене, бо то було б велике святокрадство: адже я ліценціат і дістав уже висвяту.

— Який же біс вас сюди заніс,— спитав Дон Кіхот,— якщо ви духовна особа?

— Ніякий не біс,— одказав лежачий,— а моя лиха доля.

— Буде вона ще лихіша,— загрозив Дон Кіхот,— як не дасте мені відповіді на всі питання, що я вам із самого першу задав. [105]

— Я залюбки вчиню вашу волю,— мовив ліценціат.— Тож нехай вашець знає, що хоч я й назвався допіру ліценціатом, направду я бакаляр, імення моє Алонсо Лопес, родом із Алькобендаса, а оце їду з міста Баеси з одинадцятьма іншими духовними, що з посвіта-чами розбіглись; ми супроводимо до міста Сеговії останки одного шляхтича, що помер у Баесі і там був похований. Тепер ми перевозимо його, як я вже сказав, до Сеговії, звідки він походить і де міститься його родова усипальня.

— А хто його вбив? — спитав Дон Кіхот.

— Сам Господь,— одвітував бакаляр,— наславши на нього якусь чумну гарячку.

— Коли так,— сказав Дон Кіхот,— то сам же Господь одзволив мене од обов'язку мститься за його смерть, бо я гадав, що його вбив хтось інший; та як його вмертвила Вишня Воля, то я мовчу й клоню низько голову: так само вчинив би я, якби й мене самого навістив Господь. Мусите знати, ваша велебносте, що я рицар із Ламанчі, звати мене Дон Кіхот, а професія моя і покликання — їздити світами і нівечити всяке зло та направляти всяку кривду.

— Не знаю, як ви можете направляти кривду,— одрік бакаляр,— коли я був прямий, а ви мене кривим зробили, зламавши мені ногу, що вже не випрямиться й не направиться поки віку мого; не знаю, як ви там зло нівечите, а мене понівечили так зле, що вже мені до суду добра не бачити... Ви собі їздите, пригод шукаючи, а я, вас спіткавши, знайшов собі знегоду.

— Не все так складається, як гадається,— сказав Дон Кіхот.— Біда в тім, пане бакаляре Алонсо Лопес, що ви всі їхали нічною добою з палахтючими смолоскипами, в тих своїх балахонах та хламидах жалобних, ще й мурмотали щось собі під носа — мимохіть подумаєш, що то якась нечиста сила чи з того світу марюки. От і мусив я, свою повинність виконуючи, на вас напасти і напав би й тоді, коли б ви направду були дияволами з пекла, за яких я вас мав і вважав з самого початку.

— Пане мандрований рицарю,— промовив тоді бакаляр,— коли вже я собі на лихо домандрувався до зустрічі з вами, то прошу вас і благаю, визволіть мене з-під мого мула: нога мені — між стременом і сідлом застрягла.

— Отак би я й до ранку говорив,— зауважив Дон Кіхот.— Чого ж ви мені одразу про свою біду не сказали?

І тут же нагукав джуру свого, щоб ішов мерщій на поміч, але той і вухом не повів, бо жакував саме обозного мула, на якого панотчики нав'ючили багато всякого харчового припасу. Санчо зробив із свого кобеняка мішок, нагорнув туди всякої всячини скільки влізло, переклав те все на свого осла і аж тоді побіг на поклик Дон Кіхота. Допомігши пану бакаляру виборсатись із-під мула, він підсадив його в сідло і подав у руки смолоскипа. Тоді Дон Кіхот сказав бакалярові, нехай доганяє своїх супутників і перепросить їх од його імені за те лихо, яке він їм учинив мимо своєї волі. А Санчо додав насамкінець:

— Коли ті панове хтіли знати, який левень дав їм такої халазії, [106] то нехай вашець іскаже, що то був преславний Дон Кіхот з Ламанчі на прізвисько Лицар Сумного Образу.

З тим бакаляр і поїхав, а Дон Кіхот спитав у Санча, з якої то речі він назвав його Рицарем Сумного Образу: не коли, а саме тепер.

— Чом не сказати, скажу,— відповів Санчо.— Дивився я оце на вас при світлі смолоскипа, що забрав той бідолаха, та й прикмітив, який у вас вид мізерний, що аж сумно глянути; зроду ніде такого не бачив. Може, воно того, що в бою стомились, а може, що зубів не стало.

— Не в тім сила,— сказав Дон Кіхот.— Очевидячки той мудрець, якому випало написати історію моїх діянь, уважав, що добре буде, як я приберу собі якесь прозивне ім'я на кшталт тих, які вигадували собі старожитні рицарі: один називав себе Рицарем Полум'яного Меча, другий — Рицарем Однорога, той —