Читати книгу - "Томек у країні кенгуру"

час, а ему ніде не було видно, настрій у друзів почав псуватися.

— Ну й припікає сонце! — почав розмову Томек, вдивляючись у горизонт. — Навіть кенгуру не видно в таку спеку.

— Атож, атож, братику! Лише така засушена мумія, як цей Бентлі, може захоплюватися Австралією, — поскаржився боцман. — Земля потріскалась від спеки, трава пожовкла, а дерева тут… Наші кущі й то кращі…

— Або цей суп із хвоста кенгуру! — додав Томек, гидливо зморщивши губи. — Я певен, що Бентлі ніколи не їв бігосу з капусти.

— Не інакше, як здичавів тут, — буркнув боцман. — І що тільки діється з людьми в далеких краях?!

— Тут дуже нудно! Від спеки я вже не можу всидіти в сідлі, — зітхнув Томек.

— Краще згорнімо вітрила й повернімось до табору, — запропонував боцман. — Як видно, в цих ему голова непогано варить, коли вони не хочуть волочитися сухим, спаленим степом.

— То ми не будемо полювати на ему? — зажурився Томек. — І все ж варто було б випробувати наші ласо.

— Зрештою, можемо тут заночувати, але якщо вранці не побачимо страусових хвостів, то даємо «задній хід» і повертаємося до табору, — заявив моряк після деяких роздумів.

Вони розташувалися на нічліг біля купки акацій. Нарізали сухої трави, щоб м’якше було спати. З’їли бляшанку консервів і запили чаєм кілька сухарів. Чаю вони прихопили зі собою по дві повні чашки на кожного. Коням виділили скупі порції води зі шкіряного мішка, прив’язали їх на ніч до дерева, навколо якого вони могли скубти траву. Вранці наступного дня ледве скочили на коней, як боцман Новицький весело вигукнув:

— Щоб я провалився на цьому місці, якщо перед нами не крокують шановні ему! Ти тільки глянь!

— Ему, слово честі, ему! — зрадів Томек. — Бачу дві пари!

— Найрозумніше було б погнати їх на південь у бік нашої ущелини-пастки, — сказав боцман.

— Вони зовсім не звертають на нас уваги, — заявив Томек, спостерігаючи за страусами.

— Спробуймо їх оточити, — запропонував боцман. — Ніколи не можна передбачити, що зробить такий дурний птах.

Вони погнали коней.

— Я чув, що під час небезпеки страуси ховають голову в пісок. Можливо, й ці зроблять так само. Як же тоді закинути їм на шию зашморг? — стурбовано запитав Томек.

— Ти, голубе, забув, що тут немає піску, — заспокоїв його боцман.

— Це правда, але вони можуть заховати голови у траву, що одне й те саме.

Деякий час вони мчали галопом. Величезні птахи, заввишки близько двох метрів, витягували довгі шиї й, виставивши маленькі, з пір’ям на маківці голови, стежили за вершниками, які до них наближалися. Обидва мисливці приготували ласо. Та тільки-но вони наблизились до страусів на кількадесят метрів, як птахи швидко помчали на північ.

— Шкода, що ми не взяли зі собою солі! — вигукнув боцман.

— А навіщо нам сіль? — запитав Томек, схилившись до шиї поні.

— А ми могли б посипати нею хвости цих ему! — розсміявся моряк. — Дивись, як тікають!

Страуси, витягнувши шиї, швидко бігли на північ. Відстань між ними й мисливцями поступово збільшувалась.

— їдьмо ще трохи за ними, можливо, вони втомляться, — запропонував Томек. — Адже Кларк казав, що ему біжать швидко тільки на початку погоні.

— Так, так, а потім біжать незграбно й важко, як качки. Вистачить доброго коня й нагайки, — іронічно хихикнув боцман. — На цих шкапах ми їх не доженемо!

— У нас іще багато часу, варто спробувати, може, нам удасться їх здогнати, — переконував його Томек.

Вони ще майже дві години гналися за ему, які, озираючись час від часу, мчали на північ.

— Мабуть, треба вертатися, — розчаровано сказав Томек. — Я втомився, до того ж стає щораз гарячіше.

— Парко, як у лазні, — визнав боцман, — але й у птахів, напевне, спітніли хребти. Бачиш? Один із них почав відставати.

— Нарешті, нарешті! — зрадів Томек. — Це, мабуть, самець. Бентлі казав, що самці ему слабкіші, їдьмо швидше!

Він пришпорив поні, але коник лише гнівно струснув гривою. Боцман арканом змусив свого коня пришвидшити біг. Поні потрюхикав за ним. Їм знову вдалося наблизитися до ему. Птахи, побачивши, що переслідувачі опинилися зовсім близько, панічно знову помчали вперед.

— Ну й дурні ж ці птахи! Воліють гасати степом, аж поки Кларк не вб’є їх нагайкою, ніж потрапити до рук порядних варшав’ян, — обурився боцман. — Проте, якщо ми на конях так утомилися, то і їм, напевне, не краще.

Ему намагалися повернути на схід. Боцман із Томеком легко заступили їм дорогу, й ему знову побігли на північ.

— Ну й спека! — захекався Томек.

— Дійсно, припікає щораз дужче! — додав боцман.

— Гм, нічого дивного. Адже ми наближаємося до екватора.

— Ти щось плутаєш, братику! — нетерпляче кинув боцман. — Гарячий вітер дме на нас із заходу.

— Це означає, що він дме зі середини континенту.

— Тепер ти влучив у самісіньке яблучко, — похвалив його моряк. — Жар пашить, немов із розжареної печі. Навіть коням це не подобається. Вони ледь плентають ногами.

— Ему зупинились! — закричав Томек. — Тепер ми їх напевно зловимо!

— Щось мені все це не подобається, — занепокоєно сказав боцман. — Глянь-но, братику, в повітрі з’явилось марево від спеки!

— Так, діється щось дивне. Спробуймо, одначе, наблизитись до ему. Вони, мабуть, уке не зможуть бігти довго.

Приострожені коні побігли швидше, але в цей момент гарячий вітер посилився. На західному обрії з’явилася червона хмара. Відстань між мисливцями й страусами зменшилася до кільканадцяти метрів.

— Ми їх зараз піймаємо! — зрадів Томек.

Але ему, немовби набралися нових сил, раптово кинулися в напрямку близьких пагорбів. Через кілька хвилин вони залишили здивованих мисливців далеко позаду.

— Пошили нас у дурні, — гнівно сказав боцман. — Ми їх ніколи не впіймаємо. Ти знаєш, що все це означає? Ці начебто дурні птахи тікають від піщаної бурі,