Читати книгу - "Жак Відважний з Сент-Антуанського передмістя"

А коли настане час платити податки, не зводить ока з Марі чи Андре, побоюючись, аби ті, бува, чогось не наплутали і не переплатили зайвого сантима на користь милостивого нашого короля. Та почала часто замислюватися Маргарита, а такого з нею ніколи раніше не траплялося.

Покличе раптом Марі, яка збирає гусінь з яблунь, і запитає:

— Марі, який у нас сьогодні місяць?

— Червень, матінко, — відповідає Марі й не дивується.

Мати часто запитує у неї про таке, про що, здавалося б, і питати ні до чого.

— А число яке?

— Друге, матінко.

— А рік?

— Тисяча сімсот вісімдесят дев'ятий. — Марі і тут не дивується.

— А багато часу уже минуло відтоді, як поїхав Жак?

— Та вже рік з лишком, — відповідає Жакова мати.

— Сумно без нього! Щось давно вже від нього не було вістоньки. — Бабуся мовить ці слова зовсім тихо, ніби з собою розмовляє.

Марі здається, що вона при цьому зітхає. Але Марі не підтримує розмови. Вона селянка і з дитинства знає, що туга за сином, біль від розлуки з ним — це не для села. Там, у місті, живуть якісь інші люди, і хоча вони теж французи, та в них є час сумувати й замислюватись. А якщо в тебе коли й защемить серце від туги за старшеньким, пам'ятай, що там йому краще, ситніше, а тут без нього одним ротом менше.

І знову бабуся питає, продовжуючи ту ж саму думку:

— Рік, кажеш, минув? А про мій наказ нічого не чути… Мабуть, депутати не спромоглися й досі його прочитати.

— Хіба мало в них справ, у тих депутатів, матусю, — наважується висловити свою думку Марі.

Бабуся спалахує:

— Мій наказ не гірший від інших, я гадаю! Підсобили б нам пани з Генеральних штатів, дивися, й іншим полегшало б…

Марі хоче сказати матері, що в Таверні не гірше, ніж інших селах, що скрізь стогін стоїть, а накази так і сиплються до Генеральних штатів… Хоче, та не каже, дуже вже ослабли пам'ять і слух Маргарити Пежо.

Ось бабуся опустила руку із спицею. В другій — недоплетена панчоха. Та бабуся не дивиться ні на свою роботу, ні на гусінь, якої назбиралося повне відерце, не наказує віднести її курям. Бабуся Пежо втупила в небо свої великі блакитні очі, що від старості уже майже зовсім вицвіли.

Вона не працює, вона дивиться на небо. Є з чого дивуватися, якби був час. Але ж його нема ні в кого в Таверні. Кожен зайнятий своєю справою.

— Яке гарне небо! Я ніколи й не помічала, як швидко біжать по ньому хмари. Було, сто разів подивишся, чи не набігла хмара, чи не пошле бог дощику, а от не помічала, що хмари мчать по небу так, ніби вітрильник по Сені…

Марі з подивом поглянула на матір, але на небо подивитися їй уже було ніколи. Відерце наповнилося, треба віднести його в курник, випорожнити і знову взятися за гусінь. Від неї уже в очах рябіло Марі, але ж гілки великі, треба встигти їх усі облазити. Клементина й Мішель зайняті — возять гній. А Діді ще дуже малий, не доведи господи — зірветься і впаде!

Та незважаючи на всі бабусині дивацтва, вона залишалася повновладною господинею у своїм домі. І коли вона наказала викосити сіно, хоча трава могла б ще постояти, Андре мовчки заходився гострити косу. Марі ж тільки сказала:

— Як би ця косовиця не коштувала нам надто дорого! Ви ж самі знаєте, матусю, що косити заборонено…

Це було одне з останніх розпоряджень сеньйора: ніби відчуваючи, що недовго лишилося самоуправствувати, він заборонив селянам косити: адже в скошеній траві куріпкам ніяк ховатися. А тепер улюбленим заняттям сеньйора стало полювання на куріпок. Недарма приказка мовить: у кожного сеньйора своя фантазія! Так-от, граф де Кастель уподобав куріпок. Весною він наказав, щоб землю не угноювати, передбачивши, що м'ясо куріпок, які наїдяться селянського зерна в угноєній землі, тхнутиме. Тепер наказ про косовицю… Що ще він придумає на славу своїх куріпок?

Бабуся ожила від слів дочки і, мовби в минулі часи, сказала, як відрізала:

— Зараз саме час косити траву. З управителем графа я поговорю сама! Не той нині час!

Андре покликав Мішеля, і вони удвох пішли косити.

Бабуся Пежо, відчувши несподіваний приплив енергії й сили, пішла на виноградник. Сонця цього літа було мало, і грона хоч і налилися, здавалися Маргариті Пежо не настільки нагрітими сонцем, як належало б уже о цій порі року.

Але чи вона повільно працювала, чи сонце пекло занадто, і бабуся розімліла під його променями, а чи й справді Андре й Мішель косили недовго, — тільки не встигла вона озирнутись, як побачила, що до неї біжить Мішель. На обличчі хлопчика був переляк.

— Ба-бу-сю! Ба-бу-сю! — ледве вимовив він, так захекався від хвилювання й бігу.

— Ну, що там у вас трапилося? — суворо запитала Маргарита, а сама відчула, як і їй передається хвилювання онука.

— Куріпка! — прошепотів Мішель.

Бабуся розгнівалася:

— Та кажи ти, дурню такий, що там ще за куріпка?

— Бабусю, ми косили, усе нічого, та ось я як пішов загінкою, раптом чую, коса ніби за камінь зачепилася, і чи щось пищить, чи коса задзвеніла… Батько як поглянув, то аж скрикнув. Коса моя не камінь зачепила, а куріпку підрізала!..

— Ну, невелика біда! — сердито мовила бабуся. — Бачив хтось?.. Либонь, ви галас здійняли на все село?

— Ні-ні, — зрадівши, що хоч у цьому не винен, запевнив Мішель, — нікого близько не було.

— А Діді-базіка де був?

— Його Клементина з собою взяла.

— Гаразд! А куріпка де?

— Там і залишилася! — засмучено зітхнув Мішель. Не мовивши більше й слова, бабуся, наскільки їй дозволяло здоров'я, заквапилася