Читати книгу - "Тайники розкриваються вночі"

останні слова… Двадцять років минуло, і все не міг вирватися…

— Прізвище, рік народження знаєте? — з професіональною автоматичністю спитала дівчина, все ще не відриваючи погляду від пишних троянд…

— Гармаш Юрій, це синок його, Юрко. А друга мого звали Сергієм. Виходить, Юрій Сергійович… А рік народження, далебі, не знаю… Чекайте… Чекайте… Показував мені друг фотокартку, хлопчику років було, може, чотири-п'ять. Шукайте, так тридцять сьомого або тридцять восьмого…

Дівчина зняла трубку й подзвонила до адресного столу. Штром встиг їй сказати кілька компліментів, пообіцяв надіслати флакон нових модних духів… І ось пролунав дзвоник.

Обличчя кіоскерки скривилось від жалю.

— Хвилиночку, — сказала в трубку. — Ви розумієте, — звернулась до Штрома, — не можемо дати його адресу.

— Чому? — здивувався Марк Аврелійович.

— Ну… як вам сказати… Його адреса не включена до довідника.

— А-а, — протягнув постачальник. — Розумію, десь на номерному заводі працює абощо. Розумію, сам колись був на снецроботі… От і маєш, — з відчаєм додав він. — Двадцять років збирався…

— Клаво, Клавочко, — схвильовано заговорила дівчина в телефон. — Розумієш, Клавочко, це такий винятковий випадок. Фронтовий друг батька, двадцять років не був у Києві, останні слова від батька синові привіз… Я тебе дуже прошу…

Вона міцно притискала трубку до вуха, і жалісливе обличчя її раптом проясніло.

— Спасибі, рідненька…

— Я не записуватиму, запам'ятайте. — І, поклавши трубку на апарат, дівчина неголосно проказала потрібну Штромові адресу. — Він у міліції працює.

«Знаю», — мало не вихопилося у постачальника, але він вчасно стримався.

— Найкращий флакон я вам пришлю з Риги за вашу сердечність… Як вас звуть?

— Віра.

— Дякую, Вірочко. Я пришлю Юркові. Особисто вам вручить…

Штром швидко відійшов од кіоска, помахав дівчині рукою і зник у натовпі.

Добрі наміри ведуть у пекло

Варвара Олексіївна прислухалася до гомону за дверима. Чоловічі голоси, спочатку не дуже лункі, потім гучніші, долетіли з кридора й стихли в сусідній кімнаті. Жінка, начепивши окуляри, сіла полагодити синові шкарпетки.

Закінчивши інститут, Юрій наполіг, щоб мати залишила роботу. Знав, як болять у неї руки, бачив, як хапається вона за хворе серце.

З ніжністю згадує Варвара Олексіївна, як Юрко накричав на неї, коли довідався, що вона тихцем ходить до людей шити. А їй незвично крутитися без діла в своїй маленькій кімнатці, — де й ті руки наболілі подіти!..

Жінка не встигла всилити нитку — до кімнати постукали.

Двоє чоловіків, привітно всміхаючись, переступили поріг.

— Ми з міськради… Побутова комісія, — сказав кругловидий, вухатий, із золотим зубом, який весело блищав при кожному його слові. Перед собою чоловік тримав розгорнутий журнал.

— Сідайте, — запросила господиня.

— Шістнадцята квартира, — промовив вухатий, щось занотовуючи в журналі. — Скільки метрів? — окидаючи поглядом приміщення.

— Дванадцять з половиною.

— Удвох із сином проживаєте? Прізвище?

— Гармаш Варвара Олексіївна.

— Син теж Гармаш?

Другий, опецькуватий, з ніби прищуленим лівим оком, дивився якось знизу вгору й ніби скоса.

— Це хто? — і кивнув на портрет.

— Чоловік, — зітхнула Варвара Олексіївна.

— Загинув? — співчутливо спитав вухатий. — На фронті?.. А ви де працюєте?

— На пенсії вже. Я на швейній робила…

— А син?

Легенька хмарка набігла на обличчя жінки.

— В міліції.

— Гм, — наче здивовано промимрив чоловік. — Він що, юрист?..

— Ні, інженер.

— Значить, уже інженери хуліганів ловлять, — пожартував другий.

— Каже, що не ловить.

— А що ж тоді йому там робити, в міліції? — все ще удавано дивуючись, промовив вухатий, не зводячи погляду з жінки.

Варвара Олексіївна знизала плечима.

— Не знаю.

— Від рідної матері криється? — похитав галовою.

— А чого ж. Міліція — таке діло, Григорію Михайловичу. Не про все й рідній матері розкажеш, — заперечив товаришеві той, що писав у журнал, — правда, Варваро Олексіївно? Мабуть, і скільки заробляє, не розказує?

— Е, ні, — різко відповіла жінка. — До копійки приносить. Сто десять карбованців на місяць.

— Не густо.

— Жити можна, — заперечила Варвара Олексіївна. — Він сто десять, та моя пенсія…

— Але ж йому й одягтись треба, дивись, уже й дівчину нагледів, і випити з друзями хочеться, і в хату щось купити. — Вухатий з відразою, що несподівано відбилася на його обличчі, огледів потерту шафу, нікельоване ліжко, диван, оббитий клейонкою…

— Непитущий він, — радісно заперечила Варвара Олексіївна.

— Ну, а дівчат, звичайно, любить… — по-змовницькому підморгнув той, кого назвали Григорієм Михайловичем.

— Звичайно, хлопець як хлопець, — посміхнулася мати. — І приятелів має, і з дівчатами, певно, дружить. Діло молоде…

— Тісненько живете…

— Ох, — тільки зітхнула жінка.

— Заяви на поліпшення не подавали?

— А чого писати. Є й гірше живуть. Ще не з усіх підвалів людей вивели.

— Треба не на гірше дивитись, а на краще і самим думати про краще.

— Та нам якби ще одну, хоч маленьку, щоб мені ліжко поставити…

— Були б у вас гроші…

— Які гроші? — здивувалася Варвара Олексіївна.

— Ну, обміняли б з кимось на більшу. На обмін теж грошей треба. І на переїзд, і на оформлення… а може, подарунок зробити тому, хто більшу кімнату віддає, хоч це і не дозволяється, — весело блищав зубом кругловидий. — Але хто знатиме, що між двома людьми відбувається… Та й справедливо це…

Варвара Олексіївна слухала мовчки.

— Скажу чесно, довгенько ще вам тут жити. Нову квартиру поки що дати не зможемо. Видно,