Читати книгу - "На далеких берегах"

якщо не помер.

Ще вранці дозорні підібрали на стежці тяжко пораненого незнайомого партизана-угорця. Згадавши про це, Ферреро кинувся до хатини. У вузеньких сінях лікар мив руки в емальованому тазі.

— Я хочу поговорити з пораненим, якого привезли вранці, — сказав Ферреро.

— Пізно, він уже при смерті, — похитав головою лікар.

Він зняв з гвіздка рушник і витер руки.

— До нього більше не поверталася свідомість? — квапливо спитав Ферреро.

— Двічі був опритомнів. Тому й збирався йти до вас.

— Що він говорив?

Лікар нахилився до вуха командира й пошепки сказав:

— Його звати Шандор Д'єрдь. Він говорив, що до них прийшов якийсь загін, вивіз на грузовиках усіх угорців з їхньої частини й розстріляв у глухій ущелині. Сам Д'єрдь був поранений, відповз убік і чув, що загін, який розстріляв їх, збирається йти далі…

— Куди далі?

— В інші частини, виконувати наказ про розстріл угорців.

— Чий наказ?

Лікар ще ближче подався до Ферреро:

— Із штабу корпусу, — прошепотів він.

Ферреро так здавив лікареві руку, що той тихо зойкнув від болю.

— Хто чув про це? — дивлячись у вічі лікареві, промовив Ферреро.

— Тільки я. Поранений над силу вимовляв слова. Я більше вгадував їх по руху губів…

— І ви забули. Його слова! — владно й колюче сказав Ферреро.

Він відпустив руку сторопілого лікаря й мерщій пішов до угорців.

Розмовляв він з ними тепер спокійно, навіть ласкаво.

— Слухайте, хлопці, у нас же спільний ворог, спільна мета…

Угорці слухали насторожено, з недовірою.

— І хіба не побратала нас кров, пролита нами? Тебе, Маркос, — зі мною, мене — з Михайлом, Михайла — з тобою?

Ферреро замовк, обвів угорців допитливим поглядом.

— У корпусі, друзі, діє ворожа рука. Та сама, що підіслала мені начальника штабу — зрадника, а тепер піднялася на наше братерство. Але від ворожої руки чогось іншого й не жди. Разом з вами намагатимемося знешкодити її.

Ферреро підкликав до себе Мехті й Маркоса і, коли вони підійшли до нього, зненацька обняв їх за плечі:

— А ось тим, що ви повірили, ніби можна розбити кров'ю скріплене братерство Ферреро, Маркоса, Михайла, — цим ви дуже образили мене.

Угорці захвилювалися. А командир бригади, простий, суворий, справедливий, стояв перед ними й чекав, що вони скажуть.

Мехті ступив крок до угорців, йому важко було говорити, бо доводилося говорити про себе.

— Ось що, друзі, — сказав він. — Що б ви подумали про мене, коли б я, оклигавши від рани, заподіяної мені зрадником, покинув своїх товаришів? Подумали б, що Михайло — боягуз, що Михайло змалодушничав.

До Мехті підійшов один з угорців — вихрастий молодий хлопець:

— А чи знаєш ти, що я одного разу сам одстрілювався від п'ятдесяти фашистів? І тримався доти, поки не порішив усіх?

— Усі знають про це, — сказав Мехті.

— Отож. Та й інші наші хлопці не відсиджувались по землянках! — запально вів далі угорець.

— І це правда, — погодився Мехті.

Ферреро уважно слухав їхню розмову.

— Але що ж нам лишається робити, коли в партизанських бригадах розстрілюють наших братів?

— Командир, по-моєму, сказав уже, що це ворог намагається розбити наше братерство. Наш обов'язок не відступати перед ворогом, а викрити його й знищити!

Молодий угорець задумався і спитав:

— А що б ви зробили, якби раптом ні з того ні з сього хтось почав розстрілювати руських?

Ферреро вичікувально поглянув на Мехті.

— По-перше, — відповів Мехті, — я не певен, що ті, хто розстрілює угорців, не розстрілюють зараз і руських. А по-друге… Ось послухай… Я був ще хлопчиком, коли в нас почали створювати перші колгоспи. Нелегко було тоді Радянській владі. Куркулі зрозуміли, що їм кінець, і зовсім озвіріли! Вони стріляли в тих, хто вирішив жити по-новому!.. Та радянські люди не злякалися, не спасували перед труднощами: вони стали тільки прозорливіші, пильніші й безпощадніші. І зуміли очистити країну від ворожої нечисті. Боротьба до переможного кінця! До останньої краплі крові. Тільки так!..

Слова Мехті пролупали, як сувора присяга. До нього підійшов схвильований Ферреро; йому, мабуть, багато дечого хотілося сказати Мехті, але він тільки мовчки обняв його.

Маркос Дабі, дивлячись прямо в очі командирові, сказав:

— Прости нас, командире. Ми погарячилися. Прости.

Ферреро посміхнувся. Пролунали глухі голоси:

— Не треба обижатися, командире.

— Тобі віримо.

— Не про тебе йшла мова…

Заглушивши голоси угорців, Ферреро різко скомандував:

— Ну, коли так… Розібрати зброю! Мехті підійшов до стіни, нагнувся, узяв з піраміди карабін і подав його Маркосу.

— Візьми, — лагідно сказав він.

Маркос рішуче простягнув руку і, взявши карабін, поцілував його ложе.

Угорці стрепенулися. Мехті почав розбирати піраміду, вручаючи кожному з угорців його зброю, патронташ, сумку. Рухи його були проворні, легкі, веселі.

— Ось так, — задоволено крякнув Ферреро. — 1 щоб я бачив це востаннє!

Коли він повернувся до намету, Сергій Миколайович усе ще сидів над аркушами паперу.

Ферреро сперся руками на стіл і нагнувся до полковника.

— В сусідніх частинах розстріляли угорців, — майже пошепки сказав він.

Полковник мимохіть подався вперед:

— Хто розстріляв?

— Вказівки виходили із штабу корпусу. Завелась там, мабуть, якась нечисть. Ми воюємо, а вони…

Полковник сидів нерухомо, навіть затаїв подих. Після довгих роздумів він сказав:

— Треба з'ясувати, чиїх рук це справа!

— А як?

— Гм… — полковник підвівся з місця. — Ну що ж, воюватимемо далі. А з'ясувати — все-таки