Читати книгу - "Король стрільців"

до салі. Господи Боже, що за темний нарід!.. Папуаси, справжні папуаси або ботокуди!.. Тільки застромити перо в чупер і завісити кочільце на ніс!.. І що ти витанцюєш, один з другим? Україну вискакаєш, тумане вісімнадцятий?..

В холодку, під розложистим ясенем при розхитанім столику, сиділи непорушно, як статуї Будди, два лисі виділові в полотняних портеницях і продавали білети. Сині, рожеві і білі. По 10 грошів, по 20 і по 49, але то вже ті «екстра», з самого переду. А дітиська най ідуть задурно. Ая… Най бахор також щось побачить… В набожному скуплені слинили обрубкуваті пальці, листкували бльочки, а дрібняки складали рівненько на окремі купочки.

Публіка ще не входила до салі, а колядувала попід вікна на подвір’ї. Поважні дядьки виставили собі на двір лавицю, посідали рядком, звільна обертали в жменях обтріпані газети та оглядали образки і той грубший друк, бо читати вже було трохи затемно. Побіч на пригорбі розсівся бабинець з дітьми в подолках, що ставали дуба і лящали на свисталах, аж вуха боліли. Ґаздиньки, киваючи бородами, приглядалися розтанцьованим парам та згадували своє дівування… Гай-гай, Касуню! Та й ше зелений… Минулося!.. І я скажу… Народець суєтився, марудив, неспокійно, напівтривожно та, як би ожидаючи чогось, споглядав на облаки, на розгуляну площу, на село, що тонуло в повені садів… Ба! Гм… Та незнатоньки… Всі того страхалися, всі відхрещувалися, але всі сподівалися, що воно нині неминуче, бо який же це був би празник?

— Га! А може, нині обійдеться без бійки?

— Та дав би Бог.

— І я скажу…

— Кажуть, в Мехля залісяки п’ють від самого полудня… Вже вікна побили.

— Ой, то недобре ворожить!..

Сонце, мов круглий червоний щит, сіло між трьома церковними банями і поволі западалося в глибінь весняного вечора. Холодні тіні виповзли із садків і яруг, сизі мряки застелили загумені. Оркестра врізала ще на кінець січового марша і перестала грати. Музиканти простували крижі і, спотикаючись, гей поломані, злазили з трибуни й витрясали слину з труб. Розтанцьоване сорокате море, як перед невидимим відпливом, ще добру хвилину сторчало непохитно, мов заворожене якимись чародійними флоярами, а потім сколихнулось, зарокотіло і з гамором, сміхами-хіхами та розмовами рухнуло з площі. Га, скінчилася Божа хвала!.. Празник, та й по празнику…

Та нараз цілий вигін здеревів. Занімів, мов заклятий!.. Там, на скруті гостинця, збився вгору туман куряви, якби надтягла двірська отара, потім тишею вечора потряс «канарей-пташечка», а далі виросла на дорозі з глухим стогоном двох сотень зап’ятків лава парубків із Залісся. Марширували чвірнями, в дрібно мережаних рубашках і блюзами наопашки й перебекереними кашкетами, обличчя у всіх набрезклі й залиті оковитою, в руках товсті палюги. На чолі ватаги вип’явся, гей ялиця, на височінь двох метрів, з ключем від воза в кишені штанів Микита Козій, горлоріз над горлорізами, заведія і чорний дух цілого повіту.

І раз, і два! Горе — не біда, Канареєчка жалобно пайоть!

Над площею нависла з вечірніми сутінками зловіща тиша. Все живе, що було на вигоні, отетеріло, принишкло, як тихне пташня в гніздах перед надтягаючою тучею. Дітворі, що заклякла в материних подолках, позастрягали в бездумно розкритих ротиках солодкі свистала, музиканти, що злазили з трибуни, застигли з мосяжними трубами на щаблях драбинки, дівчатам терпли коліна, хлопцям мимохіть лізли руки до кишень і за холяви. Розгойдана каруселя заскреготіла ще раз ланцюгами і повисла неповорушно між небом та землею. Кахикнула останній акорд старосвітського вальчика катаринка — і вмовкла. Над великим фестином причаїлася велика гроза…

Загін залісян, як хмара сарани, вріс із лиховісною мовчанкою перед входом на площу. Микита Козій відкинув з чола на потилицю розкуйовджену левину гриву і, недбало кабанаючись, з руками в кишенях, рушив перший.

— Гей ти!.. Вступися з дороги!

У хвіртці стояв голова «Лугу» Павлюк, злегка поскрипуючи протезою, бо нога лишилася в дротяних засіках під Пасіками під час атаки на багнети у 18-му році. Його худощаві й смагляві, як у цигана, щоки пополотніли, але не ворухнувся з місця ні на п’ядь. Спокійно схрестив руки на грудях і сказав твердо з притиском:

— Не маєш один з другим чого пхатися, бо музика вже не грає. А як хочете подивитися на представлення, то купіть білети. Інакше не пущу!

— Що? Не грає музика? А я кажу, що буде грати!

— А я кажу, що не буде!

— Що-о-о? — заскалив Козій ліве око, закаптурене гидким більмом, і з недобрим усміхом повів значуче тим більмом по своїй орді. — Не буде?

— Ні!

— А я кажу, що буде!

Свиснув французький ключ і лишив Павлюкові на скроні два червоні карби, і то саме на тому місці, де голова «Лугу» носив ще пам’ятку від італійської шрапнелі. В тій же хвилині впав, як куля, між Павлюка й Козія єгомостів Ромко, схвильований до краю, з примірником «Невольника» в руці:

— Панове, панове! — лементів. — Бійтеся Бога, не робіть галабурди, бо нам розженуть виставу!.. Панове…

Не докінчив, бо здоровий кусень цегли, перед яким він відрухово хотів захиститися «Невольником», в одну мить заткав йому уста… Га! Цього вже було досить… Аж забагато! Впали аж дві іскри до бодні з динамітом — як же ж не мали її рознести в пух і прах? Потекла цюркотом струя крові — як же ж не мали потекти цілі потоки? Гей-га!.. Як празник то празник! Гур-р-ра-а!!

Осикову огорожу, хвіртку, браму, поруччя — все те за однісіньким махом якби змело з лиця землі під напором роз’юшеної