Читати книгу - "Слід «Баракуди», Леонід Михайлович Тендюк"

великодушно подав усім руку, а перед Лотою присів у реверансі. Він бував у Веллігтоні, на Новій Зеландії і в Австралії, бачив фільми з життя колишніх, переважно європейських, аристократів, тому знав старовинний етикет (усі його міністри присідали, і навіть падали ниць).

Коли ми вперше ступили на берег цього далекого острова і переляканий Ефо, випавши з паланкіна, валявся на дорозі,— я його звіддалік не розгледів. Тепер-от він стояв поруч зі мною.

Це був ще кремезний, низькорослий чоловік. На ньому висів перекинутий через ліве плече, схожий на давньогрецький хітон, шмат ажурної тканини. Такий же тонкий камбен,[51] зсунувшись із живота, прикривав м'ясисті королівські стегна.

Ефо важко дихав і щоразу, як він це робив, всмоктуючи й випускаючи в легень повітря, шкіра на обличчі ворушилася. Так вітер бавиться зморшкуватою, вимоченою дощами й задубілою в спеку евкаліптовою корою, що звисає з голого стовбура.

У невеликих темних очах таїлася хитра посмішка. І — що найцікавіше! — король був… беззубий. Чи не тому він вимагав, щоб зуби були в кожного міністра? На світі часто взаємоіснують протилежності — те, чого немає в нас, ми цінуємо в інших.

Хитре, зле око Ефо-Аліандро зиркнуло й на мене, і я, переборовши занепокоєння, раптом згадав: такий же погляд був у спрута, що прилип до ілюмінатора батискафа, коли ми опускалися на глибини.

Мені що — я від короля незалежний. Нехай дивиться своїм пронизливим оком. Та, уявляю, якого страху наганяє цей погляд на остров'ян! На того ж таки Матик-Матика.

Володарі бувають великодушні, особливо якщо їм цього хочеться. Нехай, мовляв, знає простий люд, що володар не лише тиран, а й покровитель. Намагатися удавати з себе кращого, ніж ти насправді, прагнути до вселюдської хвали — одна з багатьох примх (і слабин!) тиранів.

І якщо все добре зважити, то Ефо-Аліандро таки збирався нас відправити з Коралового Королівства, щоб ми по всьому світу рознесли про цього, великодушного, славу. Інакше навіщо б він влаштовував оцю виставу — запросив нас до крамниці, кожному вручив пакунок з австралійськими сувенірами (бумеранг, кенгуру, решето), розповів, як-то він уболіває й піклується про народ Коралового Королівства. (І піклувався він і вболівав тільки про себе!)

Ось для чого привів нас у крамницю Його Величності Міністр Двору.

Засиділися ми в ній довго… І знову просили Ефо-Аліандро допомогти пошвидше залишити його прекрасний острів.

— Амбура, амбура![52] — пообіцяв Ефо й, не гаючи часу, заходився відпускати товари іменитим остров'янам, які щойно прийшли.

Король бавиться. Він за прилавком крамниці. Бачили ви таке? А ми бачили.

Попрощавшись із Ефо-Аліандро, ми вийшли.

Кам'яний погляд двоєдиного демона Бута-Кала, якого тубільці постійно задобрюють, проводжав нас аж до міжгір'я.

— «Ця паща, братику, пожирає все…» — нагадав я Цвяхецькому сказане ним про демонів.

— Атож, братику, пожирає, пожирає! — озвався Павло. — Він скоро проковтне й атол.

Слова його виявилися віщими.

ПІВНЯЧІ ТУРНІРИ

Роботу на кокосовій плантації, куди ми щодня вирушаємо з тубільцями, цього разу закінчили рано. Так велів Ефо-Аліандро. І Павло Цвяхецький, звечора завітавши до нас у хижку, попередив:

— Не забудьте, що завтра за день.

— А що?

— Новий рік.

— Е, братику, Новий рік уже відзначали, — відповів Альфред. — Ти запізнився принаймні на два місяці.

— Не запізнився, — мовив чорногорець. — Літочислення на Хібоко ведеться не за григоріанським календарем, як у багатьох країнах світу, а за давньоіндійським, що зветься сака. І Новий рік припадає на березень. Хібокці святкують його тоді, коли місяць стоїть уже вповні.

— Так і є — зараз березень, і місяць у небі виповнився, як твоє, Зайцю, обличчя, — глянув я з хижки на королівське подвір'я, де над пальмами з-за димчатих гір витикалося повновиде, рожевощоке світило.

— Ну, от і домовились: снідаємо в мене — Іришка й Маришка частують голубиним паштетом, — а потім разом ідемо в резиденцію короля.

Одна з особливостей Незалежного Королівства та, що в ньому немає ні поліції, ні жандармів. Король особисто милує й карає. Батогом Ефо-Аліандро орудує не гірше від конюха, через що у багатьох підлеглих на спині рубці й попруги. Того ж, хто не кориться волі Його Величності, оголошують… мертвим. Це означає: у неслуха відбирають усе, що він мав, а його самого виганяють. Мов звір, скитається він у горах, аж поки й помре.

Незважаючи на те, що королівська влада нібито дається богом, королем бути важко. Навіть на такому невеликому атолі, як Хібоко, де остров'ян — жменька. Кожен вважає себе людиною, вимагає прав, хоче їсти — і кожного, отже, треба вдовольнити.

Щоб підлеглі менше мудрувала й не забивали голову дурницями, великодушний Ефо влаштовує для них популярні видовища — півнячі бої. На ті поєдинки сходяться всі. Особливо коли минав неджер і меліс.[53] Тоді перед остров'янами ворота відчинені і в королівську резиденцію.

На другий день, як і сказав чорногорець, ми завітали до нього в гості. Лайливої дружини Павла не впізнали — така вона була ввічлива й лагідна.

Не встигли переступити порога знайомої хижі, як Маришка враз заходилася нас частувати. Банани, варений рис, голубіший паштет, що танув на язиці. Маришка й біля чоловіка упадала. Поки старша дружина, Іришка, втихомирювала галасливих дітей, а ми, прибульці, снідали, молодша дружина розчісувала Павлові поріділий чуб і олією мастила скуйовджену бороду, зім'яту після сну. Волосинка за волосинкою — якесь чудодійство! І ось — борода готова. Вона вже не просто борода, не квач обворсаний, а чорний, у сріблястих прожилках, водоспад, який немовби тече з вузької, щербатої ущелини рота.

— Досить!

І радист,