Читати книгу - "Таємниця янтарної кімнати, Валентин Григорович Дмитрієв"

користь гітлерівців; і Руденко взялася до звітів провінціальному управлінню музеїв, бібліотек та архівів, всіляко рекламуючи свою діяльність, завдяки якій музей «відновлено і віддано на службу новому порядку». Вона знову паплюжила Радянську владу, при якій немовби «директорами музеїв призначалися безграмотні люди, зв'язані з органами НКВС, які не мали ніякого відношення до науки і мистецтва».

Крок за кроком йшла Руденко слизьким шляхом зради, одночасно намагаючись загладити її своїм ставленням до справи. Що примушувало її мало не цілу добу сидіти у музеях? Любов до мистецтва? Можливо. Страх перед відплатою за зраду Батьківщині? Звичайно. Ангеліна Павлівна розуміла, що її може врятувати від кари і з одного і з другого боку тільки одне: боротьба за збереження музейних цінностей. І Руденко робила все, що від неї залежало.

У березні 1943 року завідуючий провінціальним управлінням доктор Вінтер знову доручив їй за сумісництвом керувати Українським музеєм. Руденко погодилася, хоч їй не збільшили навіть платні.

4

Радянські війська підходили все ближче і ближче до Києва. Музеї закрили. Гітлерівцям уже було не до екскурсій. Та про музейні скарби вони пам'ятали.

— Фрау Руденко, вам необхідно запакувати в ящики найцінніші картини, придатні для перевезення.

— Для перевезення? Куди?

Вінтер не поспішав.

— Взагалі говорити про це передчасно. Однак вам я довіряю. Та й все одно, рано чи пізно ви довідаєтесь. Експонати наказано вивезти до Кам'янця-Подільського.

— Навіщо? — нервово спитала Руденко.

— О фрау, ви примушуєте мене бути надто балакучим. Але в арійців здавна існує рицарське правило: від жінок не повинно бути таємниць. Звичайно, від тих, кому рицарі довіряють, — знову підкреслив Вінтер, скоса глянувши на співбесідницю. — Будь ласка, скажу вам і це. Справа в тому, що, очевидно, Київ нам доведеться залишити. Склалася така обстановка. Треба вирівняти фронт. Однак совєти покладуть тут чимало кісток. Місто не раз, певно, перейде з рук у руки, раніше, ніж ми відійдемо на захід. Ви розумієте, фрау Руденко, чому не можна залишати тут наші цінності, що їх, визнаю, ви навчили мене розуміти і цінувати?

— Добре. Коли накажете розпочати роботу? — переходячи на діловий тон, спитала Руденко.

— Завтра. І я прошу, щоб ви особисто керували пакуванням, бо вас чекає…

Вінтер знову замовк. Було помітно, що він нарочито витримує паузу.

Руденко схопила його за рукав.

— Що, що мене чекає? Розстріл після того, як я стану вам непотрібною? Так? Чого ж ви мовчите?

— Ну, навіщо ж так, люба фрау, — вкрадливо промовив Вінтер. — До чого тут розстріл? Я вважав, що ви кращої думки про нас, голубонько. Все значно простіше. Вам доведеться супроводжувати експонати. Оце — й усе.

— Оце й усе, — тихо повторила Руденко. — Ви гадаєте, що цього мало?

Вінтер промовчав.

— У мене тут квартира, бібліотека, колекція, — говорила далі Руденко. — Покинути все, покинути Київ! Ні, я не згодна!

— О, ви давно на все згодні, фрау Руденко, — жорстко промовив Вінтер. — Раджу уникати красивих слів. Ви будете робити те, що вам накажуть. Більше того: ви раді виїхати з Києва. Ви боїтесь росіян! І, мабуть, маєте рацію: єдине, що хоч трохи тримає вас тут, — це квартира. Ми зарадимо вашому лиху: ви одержите квартиру там, де будете жити. А ваше майно візьме під охорону німецьке командування. Думаю, цього цілком досить. До побачення.

Руденко відчула себе людиною без батьківщини. Ще не покинувши її і не знаючи, чи доведеться це зробити, вона вже розуміла, що поїде куди завгодно, поїде, куди накажуть.

Ангеліна Павлівна метушилася, не знаючи, що вдіяти, хоч, по суті, все вже визначилося самим ходом подій.

Вона розуміла це, і все-таки потік бурхливих суперечливих думок змагав її.

Почалося пакування ікон і картин.

Завідуючий фондами Ступаченко і завгосп Швець притягли у відсік підвалу ящики, роздобули кілька кілограмів цвяхів, озброїлися молотками, сокирами і обценьками. Жінки приносили ікони, а завідуюча музеєм сиділа осторонь на старезному стільці і дивилася кудись убік, про щось зосереджено думала. Колеги насторожено поглядали на неї, не наважуючись почати розмову.

Майже всі ікони і полотна принесли і склали акуратними купками, згрупувавши по авторах, періодах, техніці виконання. Принесли пакувальний матеріал. Раптом Руденко стрепенулася:

— Заждіть! Не так!

Квапливо, немов боячись, що її зупинять, Ангеліна Павлівна почала наново перебирати ікони і картини, відкладаючи вбік найцінніші експонати. Відібравши кілька десятків, вона попросила принести обгортковий папір і полотняні пакети.

Мабуть, помітивши подив на обличчях співробітників, Руденко пояснила:

— Панове, я відібрала, як бачите, найкращі твори, гордість нашого музею. До них треба поставитись особливо бережно. Тому спочатку вкладемо їх у пакети, а потім уже в ящики.

— Ангеліно Павлівно, але це дуже незручно! — зауважив Ступаченко. — Краще покласти їх у ящики з прокладками.

— А я вважаю, що саме так зручніше і надійніше, — обрізала завідуючого фондами Руденко. Той здивовано знизав плечима, але не заперечив: робота за німців привчила його до безмовної покори.

Працювали до півночі. Виходити на вулицю вже не можна було, тому всі семеро лишилися ночувати в музеї, сяк-так розмістившись на диванах і столах. Заснули швидко. Тільки Руденко не спалося. Туга не давала їй спокою.

«Що робити? — міркувала вона. — Що робити?. Діяти так, як надумала — сховати куди-небудь найкращі експонати, скажімо, у топки або в комори? Але ж німці можуть довідатися, тим більше, що треба буде сказати про це співробітникам, а час такий — надіятися не можна ні на кого. Та й печі можуть запалити. Вивезти все до Кам'янця-Подільського? Тоді вони будуть при мені. Але ж мене можуть зняти з посади, накажуть їхати далі, а експонати залишаться напризволяще і неминуче загинуть! Такі цінності! Що ж робити? Не виконати наказу? Відтягти час? Дочекатися росіян, усе розповісти самій? Німці не дурники. Вони скоріше вб'ють мене, ніж дозволять залишитися до приходу радянських військ. Що робити?»

Виходу, здавалося, не було. Їй і на думку не спало