Читати книгу - "Заповіт мисливця, Рудольф Рудольфович Лускач"

Після цього Тимко повернувся на те місце, де зустрівся з ведмедем. Шукаючи патрони, мисливець помітив шматок кудлатої шерсті. То була частина ведмежого хвоста. Випадкові постріли з двох стволів дробовика на такій короткій відстані відтяли ведмедеві частину хвоста. За цей дивний трофей Тимка підняли в селі на сміх та ще й прізвисько дали: прозвали хлопця Тимко Ведмежий хвостик. Він не дуже сердився, але його тітка Докія при кожній нагоді вичитувала:

«Ех, хіба ж теперішня молодь може рівнятися до старих мисливців? Мій небіжчик брат, твій батько, не відтинав ведмедям хвостів, а як тільки брав ведмедя на мушку, то вже все. Дивись, Тимко, як би тебе ведмідь удруге не затоптав».

Крім цього, тітка вважала, що настала вже пора Тимкові женитися, й називала йому завжди цілу низку наречених. Племінник спокійно слухав, не лаяв дівчат і не хвалив, але з одруженням не поспішав.

Якось поїхав він на вівсяне поле. Кілька років тому його батько вирубав ліс, викорчував пні і засіяв цілинний грунт вівсом. Тієї ж таки осені він застрелив на цьому полі велетенського ведмедя, котрий прийшов поласувати вівсом. Після смерті батька син вирубав ще одну ділянку тайги, підготував грунт під овес, але пнів не чіпав. Вони стояли, розкидані по полю жовтуватого вівса, наче якісь чудернацькі темні голови. Тимофій завзято працював і не помітив, коли настав вечір. Хлопець уже збирався було йти додому, як раптом хтось закричав:

«Рятуйте!»

Парубок кинувся на голос і побачив дівчину, яка щодуху бігла через поле. Її жовта сукня маячила на фоні вівса, наче квітка кульбаби. Вгледівши Тимка, дівчина почала кричати ще дужче:

«Рятуйте… рятуйте… ведмідь!»

Але в неї перехопило дух, і вона більше нічого не могла вимовити. Коли мисливець підбіг, дівчина поточилася від слабості. Тимко підхопив її й посадив на великий пеньок…

«Що трапилось? Де той ведмідь?!»

«Не… не можу… Ніг під собою не чую…»

Нарешті, отямившись, дівчина розповіла, що біля Чорного струмка зустріла ведмедя. Клишоногий розлютився, звівся на задні лапи, забурмотів, почав плюватися й заступив їй дорогу.

«То чого ж ти плачеш, Надійко, він же нічого тобі не зробив. От почекай, достигне овес, ведмідь, напевно, прийде знову — тоді я йому дам».

Тимофій своєю широкою рукою заспокійливо гладив дівчину по плечу. Надя позирала на нього з-під мокрих вій і дивилась так віддано, начебто хлопець і справді вирвав її з ведмежих лап.

Надя була дуже гарна й моторна дівчина. Її трохи засмагла шкіра чудово гармонувала з розкішними каштановими кучерями, що спадали аж на плечі. Обличчя в неї було довгасте, а лінії ніздрів свідчили про її сторожку вдачу. Ніхто не міг сказати про неї нічого поганого, але ні тітка Докія, ні Тимкова мати не внесли її до списку наречених. Мабуть, тому, що дівчина певний час жила в місті й лихі язики розповідали про якусь романтичну історію, зв'язану з нею. Але то були звичайні плітки.

Вечір уже оповив землю, коли Тимко з Надею поверталися додому. Переживши небезпеку, дівчина дивилася на село з якоюсь особливою радістю. Потім глянула на свого супутника й вигукнула:

«Ти врятував мене! Ти заслужив, щоб я насипала тобі повну шапку золота!»

«То сип!» — запропонував Тимко й підставив свою шапку.

«Коли б воно в мене було. Але, якщо ти застрелиш того страшного ведмедя, я тебе нагороджу».

«Гаразд. Зачекай, хай достигне овес, я нагадаю про твою обіцянку».

«Аби тільки ти дотримав слова!»

Надя засміялася, зашарілась, швидко відчинила хвіртку і побігла додому.

Відцвіли луки. Літо надходило до кінця. В селі святкували обжинки — старі й молоді гуляли й розважалися. Серед гурту дівчат на сільському майдані Тимко побачив Надійку і, підійшовши до неї, спитав про її обіцянку. Надя розсміялася й запитала, чи живий ще ведмідь.

«Я саме й збираюсь на поле, може, він там вечеряє?»

«На овес? У свято?»

«Саме сьогодні. Всі зараз дома, розважаються, а на полях і в лісі панує спокій. Коли смеркнеться, я вже буду на місці».

«Ой, не ходи! Я не пішла б ні за що в світі. Той велетенський ведмідь ще роздере тебе».

«Невже ти думаєш, що я так і піду з голими руками?»

«Ні, звичайно! Але того не застрелиш одним пострілом».

«Побачимо».

Коли Тимко відійшов, дівчата засміялись, а одна з них глузливо сказала:

«Ти за нього не бійся. Цей герой відстрелює в ведмедів тільки хвости».

Надя почервоніла як мак.

Тим часом Тимко Старобор поспішав до лісу. Навкруги вівсяного поля панувала гнітюча тиша. Зненацька цю тишу порушив тетерюк, який сидів на товстій гілці осики. Він уже давно спокійно собі сидів на тій гілляці, коли раптом зацокотів, злетів у повітря й зник між деревами. Тут Тимко згадав: батько розповідав колись, що іноді глухарі починають раптово цокотати, коли побачать ведмедя, адже з високого сідала птах помічає звіра раніше, ніж людина з землі.

Стебла вівса зливалися в пітьмі, й поле зі старими пнями скидалося на грубезний килим, вкритий чорними плямами. Часом осінню тишу порушував шум листу, який спадав з дерева, або полівка, що пробігала в траві. Несподівано здалеку почувся шум — немовби вітер зашумів у кронах дерев або пролетіла зграя диких качок. Потім знов усе затихло.

«Може, то заєць пробіг», — подумав Тимко, але серце в нього закалатало. Знову щось зашаруділо, шум усе наближався, й невдовзі з вівса виринула темна довгаста пляма. Тимко підвів рушницю, націлився, але розчаровано спустив її. Темрява цілком поглинула мушку. Тим часом ведмідь зупинився приблизно за двадцять кроків од мисливця і, задоволено бурмочучи, цмокаючи, мов теля, що п'є з відра, почав їсти овес. Чим дужче мисливець напружував зір, тим гірше він бачив, а іноді Тимкові здавалося, що він уже й зовсім не розрізняє — де ведмідь, а де пень. Раптом зашелестіло прямо перед