Читати книгу - "Син сонця, Джек Лондон"

напнуті струни. Під деревами на піску нуртувала біла піна.

Уздовж лагуни тепер котилися такі самі великі хвилі, як і в океані. Їм було де розгулятися на десяти милях від навітряного краю атолу до пристані, і шхуни раз у раз то здіймалися вгору, то пірнали у воду. «Малагіні» почала занурювати прову у хвилю, котра більша, а деколи палубу шхуни заливало аж по саме поруччя.

- Оце вже настав час і на ваш мотор! - на весь голос гукнув Гриф, і капітан Ворфілд, переповзши туди, де лежав механік, прокричав йому наказ.

Коли мотор запрацював на повну силу, «Малагіні» полегшало. Хоч хвилі й заливали їй прову, але вона вже не так люто шарпала якорі. Щоправда, ланцюги й далі були туго натягнені, однак мотор на сорок кінських сил усе-таки трохи стримував натиск.

А вітер чимраз дужчав. Маленькій «Нугіві», що стояла попереду «Малагіні», ближче до берега, доводилося кепсько. Мотора на ній ще не полагодили, а капітан її залишився на березі. Вона так часто й глибоко занурювалась у воду, що за кожним разом на «Малагіні» дивувались, як це вона знову виринає. О третій годині дня її вкрила нова хвиля, коли ще не встигла зійти попередня, і тоді «Нугіва» більше не показалася.

Малгол глянув на Грифа.

- Линуло їй у люки! - гукнув той.

Капітан Ворфілд показав на «Вініфреда» - невеличку шхуну, що її шарпало й занурювало з другого боку «Малагіні»,- і закричав щось Грифові в саме вухо. Однак той чув тільки уривки слів, бо хвилинами все глушило ревіння вітру:

- Негодящі... ночви... Якорі тримають... Але як вона сама не розсиплеться?.. Стара, як ноїв ковчег...

За годину вже Герман показав на «Вініфреда». На шхуні бракувало тепер передніх бітенгів, фок-щогли та більшої частини прови, яку висмикнули з неї власні її якорі. Вона важко гойдалася, провалювалась між хвиль, закопувалась провою у воду, і так її відносило вітром.

Залишилося ще п’ять суден, і з них тільки «Малагіні» мала мотор. Боячись, щоб їх не спіткала доля «Нугіви» або «Вініфреда», дві шхуни за прикладом «Роберти» звільнилися від якорів і помчали до проходу. «Лялечка» йшла перша, але вітер зірвав їй вітрило, і вона загинула на завітряному краї атолу біля «Мізі» й «Кактуса». Незважаючи на це, «Моана» також знялася з якоря й пішла слідом за нею, і її спіткала така сама доля.

- Непоганий мотор,- прокричав каштан Ворфілд Грифові.

Той тільки стиснув йому руку.

- Він окуплює себе! - ревів капітан у відповідь.- Вітер повертає на південь, тепер нам полегшає.

Дедалі дужчий вітер поволі й неухильно змінював напрямок, повертаючи на південь і південний захід, аж поки всі три вцілілі шхуни опинилися провою до берега. Руїни будинку Парлі підхопила хвиля, гепнула в лагуну, і вітер погнав усе те на шхуни. Проминувши «Малагіні», уламки вдарилися в «Папару», що стояла за чверть милі позаду. Команда на прові «Напари» відчайдушно кинулася рятувати шхуну, і за чверть години рештки будинку попливли далі, але забрали з собою фок-щоглу та бушприт.

Ближче до берега, з другого боку від «Малагіні», стояла «Тагаа», струнка й подібна до яхти, тільки з надзвичайно важким рангоутом. Якорі ще тримали її, але капітан, бачивши, що вітер не вщухає, наказав зрубати щогли.

- Таки непоганий мотор,- врадував свого шкіпера Гриф.- Він ще врятує нам щогли.

Капітан Ворфілд недовірливо похитав головою.

Коли вітер змінився, в лагуні хвиля швидко вляглася, зате ще дошкульніші стали океанські вали, що перехоплювалися через атол. На березі вціліло небагато дерев. Ті попереламувало, ті повидирало з корінням. На «Малагіні» бачили, як одне дерево переломило навпіл, і верхівку, що за неї трималося троє людей, пошпурило в лагуну. Двоє виборсалися з-поміж гілля й попливли до «Тагаа». Трохи згодом, перед самим смерком, один із них стрибнув у воду з корми «Тагаа» і, дужими вимахами розтинаючи біле шумовиння, поплив до «Малагіні».

- Це Тай-Готаурі,- вирішив Гриф.- Зараз почуємо новини.

Канак ухопився за линву, вибрався на прову і порачкував до корми. Йому дали передихнути, сяк-так прихистили під рубкою, і він розповів свою історію уривчастими фразами, а більше жестами:

- Нарій... клятий грабіжник!.. Він хоче вкрасти... перли... Вбити Парлі... Один чоловік уб’є... Ніхто не знає, хто... Троє канаків, Нарій і я... П’ять бобів... бриль... Нарій каже один біб чорний... Ніхто не бачив... Убити Парлі. Нарій, клятий брехун!.. Усі боби чорні... П’ять чорних... У копровій повітці темінь... Кожен витяг чорного боба... Знявся вітрюга... Не вдалося... Всі вилізли на дерево... Нема щастя в тих перлах, я ж казав... Нема щастя...

- Де Парлі? - гукнув Гриф.

- На дереві... З ним троє канаків... Моє дерево зламалося до біса, і я поплив на шхуну.

- А де перли?

- На дереві, в Парлі. Може, Нарій ще їх добуде.

Гриф усім по черзі прокричав у вухо те, що почув від Тай-Готуарі. Найдужче обурився капітан Ворфілд - він аж зубами скреготів.

Герман зійшов униз і приніс ліхтаря, але не встигли його підняти над рубкою, як вітер загасив світло. Краще їм повелося з компасовою лампою, яку пощастило запалити лише після тривалих спільних зусиль.

- Але ж і ніч! - проревів Гриф Малголові на вухо.- І вітер усе дужчає.

- Яка його сила?

- Сто миль на годину... чи й двісті... Не знаю. Зроду такого не бачив.

У лагуні знов ставало дедалі неспокійніше, бо досередини через атол перехлюпували з моря цілі вали. За сотні миль океан гнав хвилі назад на острів, і відплив не годен був подолати силу урагану. А коли почався приплив, то хвилі ще побільшали. Місяць і вітер наче заповзялися вивернути цілий океан на Гікігого.

Капітан Ворфілд, що час від часу заглядав до мотора, повернувся й сповістив, що механік знепритомнів.

- А мотор не можна спиняти! - додав він безпорадно.

- Гаразд! - сказав Гриф.- Несіть механіка нагору. Я його заміню.

Люк до машинного приміщення був зачинений, і попасти туди можна було тільки з рубки вузеньким проходом. У тісняві тій дух забивала спекота, випари бензину і чаду. Гриф досвідченим оком швидко оглянув мотор та решту спорядження і загасив лампу. Працював він у пітьмі і присвічував собі тільки сигарами, які смалив одну за