Читати книгу - "Герой передмістя, Іван Степанович Керницький"

пан інструктор, промиваючи очі під водотягом.

— То чого ви граєте варіята?! — визвірився на нього пан Коґут. — Чому вдаєте з себе духа з Бродів? Скиньте, до дідька, це верето, хай придивлюся ближче, так? Так!

Пан Макс спустив простирало з довгої, костистої постаті аж до голого білого пояса на животі, якого ще не заторкнули поцілунки сонця на шкарповій пляжі.

— Далі не можу, — пояснив представникові влади, — бо тут дами суть присутні.

Пан Коґут схопився з кріселка, прискочив до «духа» і вп’ялив недовірливі очка хатрака просто в Максовий пупець…

— Той самий хлоп, як Бога щиро кохаю! То який же сучин син лежить без голови в «анатомії» на Пекарській?..

— Не маю зеленого понятія. Моя голова, наскільки мені здається, на своєму місці.

— А ці речі на столі ваші?

— Та мої… Гей, а чого мої штани такі поплямлені й подерті?

Тут уже представник публічної безпеки не міг опанувати нервів, гримнув кулаком об стіл, аж залізко підскочило, і в шаленому темпі закружляв по кухні, місячи ніжками ямника розсипані на підлозі горішки.

— Так! Бо ви мені завжди робите такі дурні «шторхи»! Ви мені так навмисне! Я склав службовий рапорт пану комісареві Ґольонці про ваш сумний кінець, а ви тут собі парадуєте по кухні з простиралом на плечах! Ви мені так навмисне, щоб мене скомпромітувати, так? Так! Щоб виставити до вітру польську поліцію і Другий комісаріат!.. О, ні, братку, я вам цього не пущу кантом! Я вас заарештую, так? Так!

— Та за що?

— Йой, кров м’я залляє! Він питає — «за що?» Та ж я особисто розпізнав вашого трупа під Сихівським мостом! Урядово і протоколярно стверджено, що вас, холєрнику, здмухнуло з даху вагона та й кинуло під поїзд, і ви тепер лежите в характері небіжчика на секційній залі на Пекарській! Вас тепер коновали мають різати ножами, а ви тут стоїте, як той зламаний смичок на весіллі. То що це за ґранда, я вас питаюся?

Між тим мій неоцінений пан інструктор зовсім пробудився і по його інтеліґентному обличчі помічалось, що вже йому щось злегка світає в його заджмеленій від учора голові.

— Я вас перепрашаю, пане Коґут, — сказав подратованим голосом, — але для вашої приємности я зовсім не гадаю перемінятися в трупа без голови! Взагалі, дозвольте спитати, якого лиха тяжкого ви до мене пристали?

— Що значить — якого лиха пристав?! Як ви говорите до представника влади? То, по-вашому, я не маю права переслухати вас, так? Так!

— Прошу дуже, я вам цього права не заперечую. Але тоді переслухуйте мене як живого чоловіка, а не як трупа, і не вмовляйте в мене, як у жида хворобу, що я зірвав собі голову під Сихівським мостом!

— А хто зірвав? Я?..

— А що це мене г… обходить?

На цьому мій неоцінений пан інструктор обірвав розмову і з гордо піднесеною головою та з простиралом на плечах, що тягнулось за ним, мов королівська мантія, відмаршував до покою, тріснувши за собою дверми.

Спантеличений пан Коґут залишився серед кухні ні в сих, ні в тих. Він уже, мабуть, усвідомив собі намацально, що це не пан Макс, а він сам виставив себе до вітру, однак не хотів показати цього по собі. Не спускаючи з тону, суворо-службово звернувся до нашої пані господині:

— Пані Павлово, я мушу переслухати вас, так? Так!

Дорога пані Павлова в міжчасі покинула прасування, бо моя сорочка і так згоріла, нашвидкуруч обмоталася хусткою з довгими торочками, звану у Львові «пледом», і вхопила солом’яного кошелика, що служив за жіночу торбинку кожній львівській перекупці. Це був видимий знак, що наша пані господиня готова мандрувати на базар.

— Хвилинка! — затримав її пан Коґут владним піднесенням руки. — Скажіть мені, пані Павлово, чи ваш субльокатор крутився вчора близько колії?

— А котрий субльокатор?.. Бо я маю двох.

— Ну, та пан Макс, очевидячки. Той малий мікрус не рахується.

— Та як не крутився? Таж цілісінький день лежали на шкарпах з паном Тоськом і грали в карти.

— О, о! — тут пан Коґут, рятуючи свій захитаний авторитет, розіграв таку мізансцену, нібито він раптом відкрив щось надзвичайне. — Лежав, кажете, на шкарпах і грав у карти, так?

— Так, — добавила за нього пані Евдокія.

— А коли вернувся додому?

— О, та вже було доста пізно, правда, Михасю?

Тому, що питання було спрямоване на мою адресу, я уважав своїм обов’язком скласти відповідне вияснення:

— Так, пан інструктор прибігли до хати голі, тільки в швімках, бо їм на шкарпах якийсь батяр вкрав штани і черевики.

— Що за батяр? Який батяр? — присікався до мене пан Коґут.

— Не знаю, прошу пана. Може, той, що забився під мостом…

— Мовчи, смаркачу! Слідство покаже, хто забився, а хто ні, так? Так!

Тут якраз дорога наша пані господиня скористалася нагодою, що влада звернулась своїм маєстатичним профілем до мене, — стиснула під пахвою кошелика і бистро чмихнула надвір! Ну, її поспіх можна зрозуміти й виправдати: це ж вона несла на базар новину, якої ще не знала жадна кума, ні сусідка, ні перекупка, та що й казати, — вся Богданівка ще нічого не знала про «трагічну смерть» пана Макса!

***

В кухні тоді залишились: запах спаленизни, як далекий спомин по моїй сорочці, поліційний аґент Коґут і — я. Хоч він, цей Коґут, був польський поліцай, вірний пес та вислужник тієї влади, що розпинала нам Україну й мучила наш народ, проте, мушу признатись, мені якось стало його жалко, коли він так стояв серед кухні, розгублений, збаранілий, обдертий з німбу непомильности й всезнайства, сам себе виставивши на посміх.

Щоб не дивитись на цю тяжку його компромітацію, я дуже сердечно зайнявся складанням і перекладанням книжок у куферочку, нібито зовсім не помічаючи пана Коґута, хоч добре чув, як він сопе сердито і нервово бубнить пальцями по столі, — знак, що далі ще хвилюється.

Врешті перестав сопіти й бубнити. Торкнув мене кінчиком парасольки:

— Ти-ти, малий, ану встань і подивися, що він там робить!

— Хто?.. Пан інструктор?

— Так, так. Хай тобі буде «пан інструктор».

В його голосі забриніли якісь лагідніші нотки, та й хатрацькі очка пана Коґута вже не блискали так грізно, як передше. Я легесенько вхилив двері і встромив