Читати книгу - "Чи мріють андроїди про електричних овець?, Філіп Кіндред Дік"

— Дякую, Ріку, — зронила вона сумовито. — Пам’ятайте: не задумуйтеся про це, просто робіть свою справу. Не зупиняйтеся й не філософствуйте, бо з філософського погляду все це просто жахливо. Для нас обох.

— Зрештою, я все одно маю намір знайти Роя Бейті, — мовив він. — Ви будете мені там дуже потрібною. Я знаю, що лазерний пістолет, який лежить у вашій сумочці...

— Думаєте, що я деактивую для вас одного з анді.

— Думаю, що, попри сказане, ви все одно мені допоможете всім, чим зможете. В іншому разі ви б не лежали тут зі мною в ліжку.

— Я кохаю вас, — сказала Рейчел. — Я заходжу до кімнати й бачу диван, укритий покривалом із вашої шкіри... тож стрілка у пристрої Войґта-Кампфа відхилилася б дуже далеко.

«Сьогодні вночі, — подумав він, вимикаючи нічник, — я деактивую черговий „Нексус-6“, точно такий самий на вигляд, як оця оголена дівчина. Господи, я ускочив у велику халепу, про яку розповідав Філ Реш. Спочатку переспи з нею, — згадав він, — а тоді вбий».

— Ні, я не можу, — він відсахнувся від ліжка.

— Але треба, — голос Рейчел затремтів.

— Не через вас. Через Пріс Стреттон. Через те, що мені доведеться з нею зробити.

— Ми з нею не одне й те саме. Навіть я не переживаю за Пріс Стреттон. Послухайте, — Рейчел метнулася в ліжку і сіла; у мороці він ледь розрізняв обриси її майже безгрудої стрункої постаті, — переспіть зі мною, і я деактивую Стреттон. Гаразд? Бо я не витримаю бути так близько до вас і...

— Дякую, — видихнув він; і тут вдячність — поза сумнівом, не без допомоги віскі — підступила клубком до його горла.

«Ще двох, — подумав він. — Тепер я маю деактивувати тільки двох анді. Лишень подружжя Бейті. Але чи Рейчел насправді це зробить? Мабуть, зробить. Бо андроїди мислять і функціонують саме так». Хоча досі йому не доводилося з таким стикатися.

— Де ви там у біса? Лягайте в ліжко, — звеліла вона.

І він ліг у ліжко.

Розділ 17

Опісля вони насолоджувалися готельною розкішшю: Рік попрохав обслугу принести каву в номер. Він довго сидів у м’якому кріслі з візерунками, утвореними зеленим, чорним та золотим листям, спершись на підлокітники, попиваючи каву й розмірковуючи про наступні дві години. Рейчел попискувала, щось наспівувала й хлюпалася в гарячих потоках душу.

— Ви дуже правильно вчинили, уклавши зі мною угоду, — обізвалася вона, коли вимкнула воду; з її волосся, стягнутого резинкою, скрапувала вода; розчервоніла й гола, вона стояла у дверях ванної. — Ми, андроїди, не спроможні контролювати свої тілесні пристрасті. Ви, мабуть, знали про це; і як на мене, скористалися моєю слабкістю, — але насправді вона не сердилася. У всякому разі, вона була веселою і життєрадісною, як будь-яка дівчина-людина, котру знав Рік. — Невже ми таки мусимо знайти сьогодні отих трьох анді?

— Так, — відповів він.

«Двох я беру на себе, — подумав він; а ти — третього». Як влучно підмітила сама Рейчел, угоду укладено.

Обгорнувшись у великий білий рушник, Рейчел запитала:

— Вам сподобалося?

— Так.

— Ви ляжете у ліжко з андроїдом ще раз?

— Якщо це буде дівчина. І якщо буде схожа на вас.

— А знаєте, яка тривалість життя гуманоїдного робота, схожого на мене? — поцікавилася Рейчел. — Я існую вже два роки. Скільки, на вашу думку, мені ще залишилося?

— Ще два роки, приблизно, — завагався Рік.

— Вони так і не змогли розв’язати оту проблему. Маю на увазі відновлення клітин. Цілковиту або часткову регенерацію. Що ж, так і буде, — Рейчел завзято витиралася рушником. На її обличчі не проглядалось жодної емоції.

— Мені шкода, — сказав Рік.

— Чорт, — випалила Рейчел, — це мені шкода, що я про це згадала. Адже саме тому люди й бояться втікати та жити разом з андроїдами.

— У «Нексус-6» також невелика тривалість життя?

— Річ у метаболізмі, а не в типі мозку, — вона підняла з підлоги свої трусики й почала одягатися.

Він також одягався. Відтак разом, майже мовчки, вони піднялися на злітно-посадковий майданчик, що на даху, де його припаркований говеркар сторожив ввічливий, одягнений в білу уніформу охоронець.

— Чудова ніч, — кинула Рейчел, коли вони взяли курс на передмістя Сан-Франциско.

— Моя коза вже, мабуть, спить, — промовив він. — Чи кози нічні тварини? Деякі тварини зовсім не сплять. Наприклад, вівці; принаймні я такого не помічав; як тільки глянеш на них, вони одразу спрямовують на тебе очі. Очікують, що ти їх годуватимеш.

— Яка у вас дружина?

Він не відповів.

— А ви...

— Якби ви не були андроїдом, — перебив її Рік, — я б міг легально одружитися з вами. І одружився б.

— Або жили б у гріху, — зронила Рейчел. — Але я нежива.

— З юридичної точки зору нежива. Але насправді ви жива. Біологічно. Ви не виготовлені з транзисторних схем, як підробні тварини; ви — органічне творіння.

«А за два роки ти фізично зносишся й помреш, — думав він. — Бо людство ніколи не вирішить проблеми регенерації клітин, про що ти сама згадувала. Тому, напевне, це все не має жодного значення».

«На цьому зав’язую, — пообіцяв він собі. — Як мисливець за головами. Після подружжя Бейті — жодного полювання. Але тільки після сьогоднішньої ночі».

— Щось ви сумні, — зауважила Рейчел. Вона доторкнулася рукою до його щоки. — Більше не зможете полювати на андроїдів, — сказала вона спокійно. — Тож не сумуйте. Будь ласка.

Він пильно поглянув на неї.

— Ще жодному мисливцеві за головами не вдалося робити це далі, — провадила Рейчел, — після того, як він переспав зі мною. За винятком одного. Дуже цинічної людини. Філа Реша. Здається, він якийсь ненормальний; працює задля власного задоволення.

— Я знаю, — відповів Рік. А сам аж заціпенів. Цілковито. Заціпеніло все його тіло.

— Але наша подорож буде недаремною, — говорила Рейчел, — бо ви зустрінетеся з чудовою, дуже духовною людиною.

— З Роєм Бейті, — кинув він. — Ви знайомі з усіма ними?

— Я знала їх, коли вони все ще існували. Тепер я знаю тільки трьох. Ми намагалися зупинити вас сьогодні вранці ще до того, як