Читати книгу - "Вогонь і кров"

уявити. Одного разу нам вдалося акурат підпалити гніт та втекти. Вибух був настільки потужним, що двох людей, які працювали в тунелі на відстані близько трьохсот метрів, вбило вибуховою хвилею.

Наступного дня з нами сталася цікава пригода, коли ми працювали вже в іншому місці. Раптом стіна зникла під ударами, засипала карбідну лампу, і перед нами виникло велике провалля. Ще до того, як ми зрозуміли, що коїться, ми почули дуже близько збуджені голоси — ми зіштовхнулися з французькими мінерами. Звичайно, ми одразу ж залягли; нас було троє, я, на той час ще фенріх, і двоє саперів, які були вбрані тільки в штани та не мали жодної зброї. Лежати було дуже незручно, пахло цигарковим димом та потом, і ми майже тілесно відчували, що поблизу є інші люди. Ви знаєте ці моменти перед зіткненням, коли хочеться кашлянути, але мусиш, проклинаючи все, затримувати дихання. До того ж навколо було темно хоч око виколи; лежачи серед величезних куп землі, я подумав про те, що лежу вже у виритій могилі.

Так ми чекали щонайменше годину, без жодного поруху. Зрештою хтось із французів почув щось і здуру вистрелив. Тепер я вже бачив ціль і висадив туди обойму мого пістолету. Водночас один із мінерів, вестфальський гірняк, стрибнув уперед та рубанув своєю кіркою. Тоді я ввімкнув ліхтарик і ми змогли роздивитися. Там було тільки двоє людей і я поцілив обох. У вузькому проході-бо було майже неможливо дати маху. Вони обидва були мертві; в голові одного стирчала кірка.

Цей успіх знову додав нам духу, і оскільки нам стало цікаво, ми вирішили пройти цим ходом, який так несподівано відкрився перед нами, ще трохи далі в бік ворога. Є такий стан, коли людина майже розчавлена страхом і проклинає кожну необережність; але щойно все минає щасливо, вона відразу ж стає самовпевненою і починає шукати пригод. Тож ми обережно поповзли вперед, і скоро відчули протяг та почули удалині дивне дзижчання.

Таким чином цей випадок допоміг нам зробити важливе відкриття. Адже вже дуже довго ми підозрювали, що тут працює підземна електростанція, яка, підживлена розміщеними тут-таки вугільними шахтами, забезпечувала французькі позиції. Те, що ми почули, було саме шумом цієї станції. Потік повітря рухався, імовірно, від системи вентиляції, яка втягувала затхле повітря з цих підземних, добре захищених від будь-яких снарядів штолень.

При світлі ліхтарика я зробив креслення в моєму блокноті, і ми рушили назад. Після того, як ми відтягнули обох мерців на наш бік, ми засипали хід землею, так що все виглядало, буцім стався обвал. Капітану, якому я доповів про цю історію, спала на думку хороша ідея. Він замовив на складі саперів кілька сталевих пляшок, наповнених газом, які тієї ж ночі доправили на місце сутички. Наступного ранку ми висунулися туди з апаратами прослуховування. Ми попросили нашу артилерію в призначений час потримати під вогнем виходи з шахт. Унизу ми знову трохи розкопали хід, виставили одну пляшку за іншою та відкрили їх. Певний час для нас це було зовсім безпечно, адже вентиляція втягувала газ дуже швидко. З нашим апаратом ми могли виразно чути його дзижчання.

За якийсь час відбулося те, що ми передбачали. Шум затих на мить, а потім знову відновився. Після першого шоку французи встановили свою вентиляцію та спробували повернути потік газу в наш бік, аби схопити нас за горло. Тоді ми ретельно засипали хід і спокійно поснідали, не відкладаючи апарат. Ми чули гудіння ще десь зо чверть години, найпаче, мотор вентиляції працював далі вже без контролю, потім він слабшав, і нарешті все затихло. Пізніше ми дізналися від полонених, що ми викурили гарнізон, мов щурів, а всі штольні були спустошені на кілька місяців. Крім того, ті, хто втікав із шахт, зазнали суттєвих втрат від нашої артилерії».

Так ми розмовляли, аж поки не почало сутеніти. Я провів сапера до його сектора та принагідно приєднався до нічної прогулянки позиціями.

Коли я вертався, у траншеях було ще тепло. Я довго лежав без сну та згадував історії, які розповів сапер. Через них мені спало на думку, що не лише на поверхні землі, над і під водою морів та високо в повітрі воля до битви в наш час зіштовхує людей один проти одного, але веде також у безодні в землі. Хіба ми не є плутонічною породою, яка, віддалившись від усіх радощів буття, працює в підземній ковальні майбутнього? Що ми робимо й для чого ми самі створені, це ми дізнаємося набагато пізніше, ніж нам здається зараз. Мабуть, тоді ми самі здивуємося найбільше.

Передня лінія

Коли зранку я вийшов із бліндажа, я перевірив погоду з ретельністю мисливця, який збирається вполювати рідкісного звіра. Коли багато років проводиш під відкритим небом, відчуття погоди маєш у крові, але навіть якщо мешканець великого міста сьогодні бачить сонце, яке, мов гладкий і ясний мідяний диск, підіймається над краєм траншеї, то він розуміє, що життя дарує ще один теплий та безхмарний день. Це покращило мені настрій, адже я запланував одну вилазку, для якої потрібна була добра видимість та спека, що притупляла пильність. Щоб у той самий час залишитися свіжим самому, я не пішов, як зазвичай, до окопів, але натомість повернувся в бліндаж, чиї вогкі стіни випромінювали прохолоду, наче в підвалі.

Там я уважно роздивився маленьку мапу, яка залишилася від мого попередника. На ній було позначено траншею, що межувала з порожнім сектором, про який я розмовляв вчора з сапером. Там вона переходила в потужний окоп, краї якого вертикально зрізали таким чином, що вони утворювали круглий виступ, від якого в землю відходили зіґфрідбункери. Оскільки там був правий фланг роти, у цій дірі вдень і вночі стояв вартовий із гвинтівкою, а незайняті траншеї щогодини прочісував розвідувальний патруль. Ще кілька днів тому все було спокійно, хіба що час від часу поблизу рвалася шрапнель. Але одного ранку вартовий почув незвичний, повільний свист і побачив, перш ніж почувся вибух, чорну кульку, яка за формою та розміром нагадувала гирю та яка розірвалася на землі позаду нього, миттєво розлетівшись на уламки.

Згодом це повторилося; у деякі дні тільки раз або два, в інші — майже щогодини прилітали такі подарунки. Так що на позиції запанувала незначна, але постійна тривога. Одного разу було пробито казан, який саме стояв на бруствері, так що суп витік на землю, наче з лійки, іншого разу уламки гранати пошматували шинель офіцера, яку той вивісив на