Читати книгу - "Няня для доньки мільйонера, Аліса Рей"

Біля мого будинку Давид дістає з багажника сумку і залишає візитку зі своїм номером телефону. Не знаю, навіщо вона мені, але кидаю її у гаманець. 

Заходжу в під'їзд, не прощаючись, і, поки піднімаюсь сходами на свій поверх, ковтаю гіркі сльози. В який момент сідаю просто на сходовій клітці, обіймаю себе руками та продовжую ревіти. Я не готова закінчувати ці стосунки ось так. Я ж кохаю Артура! Але, мабуть, Давид має рацію. Артуру потрібен час, і мені так само. 

Можливо, завтра буде не так боляче і я погляну на всю цю ситуацію під іншим кутом. Але це буде тільки завтра, а сьогодні мені боляче. Я розбита. Розумію, що треба набрати Катю і розповісти все, але сил на це немає. Знову встаю на ноги й продовжую свій шлях. Ще кілька сходинок – і буду вдома, а там, як то кажуть, навіть стіни лікують. 

Каті телефоную тільки через кілька годин. Спочатку приймаю душ, переодягаюсь і готую собі каву. Коли ж таки наважуюсь набрати її номер, коротко все розповідаю, і сестра обіцяє приїхати найближчим часом. 

Чекаю її та шалено хвилююсь. Я ж і сестру підставила. Тепер її звільнять з агентства і вона більше не зможе працювати нянею…

Та коли Катя з'являється на порозі моєї квартири, перше, що робить – міцно мене обіймає. Це неочікувано, але дуже приємно. 

Поки холоне кава, розповідаю їй усе з самого початку і постійно витираю мокрі від сліз очі. 

– Так, перестань ревіти! Це ж не кінець світу! – заявляє сестра. – Ситуація, звісно, паршива, але не критична. 

– Через мене тебе звільнять з агентства, – схлипую. 

– І що? Я давно планувала залишити роботу няні, – фиркає сестра. – Головне, що Артур не буде писати на нас заяву, а все інше можна пережити.

– Не можна, – зітхаю. – Я ж кохаю його!

– І що? Думаєш, сльози якось врятують ситуацію? – хмуриться Катя. – Ти маєш бути сильною, Дашко, а не рюмсати як закохане дівчисько. Твій Корсаков ще зрозуміє, кого втратив, коли очі роззує! А поки що просто розслабся і відпочинь. Можеш додому поїхати на кілька днів. Розвіятись. 

– Це непогана ідея, – кажу. – Поїдеш зі мною? 

– Не знаю. Подивлюсь, як справи підуть, – знизує плечима. – Юрчик відкриває свій автосервіс, а я допомагаю йому з бухгалтерією. 

– Відколи це ти бухгалтером стала? – дивуюсь. 

– Кохання змінює людей, Дашко! – сміється Катя. 

Коли вона йде, я почуваюсь трохи краще. Втомлена усіма сьогоднішніми переживаннями, вирішую відпочити й, тільки-но голова торкається подушки, засинаю без задніх ніг. 

А от прокидаюсь різко й не одразу розумію, що відбувається. Десь біля вуха розривається мій телефон, і коли бачу, що це Артур телефонує, серце падає в п'яти. На годиннику десята вечора, і я не розумію, що знову сталося.

– Слухаю, – сідаю і намагаюсь остаточно прокинутись. У голові поки що якась каша і думки не збираються в одну купу.

– Де Надя? – цідить Артур таким тоном, наче я причина усіх його бід. 

– Тобто? – перепитую. 

– Тобто вона зникла, Дарино! – гиркає. – Ми вже понад годину не можемо її знайти!

– Що? – шепочу. – Але я не знаю, де вона… 

– Подумай, де вона може ховатися. Ти ж знаєш її дуже добре. 

– А ти хіба ні? Це ж твоя донька, – випалюю і розумію, що не варто піддаватись емоціям. Замовкаю і починаю згадувати. – Я не знаю, де вона може бути. Немає такого місця, де вона може переховуватись. 

– Зараз Давид по тебе приїде, – несподівано заявляє. – Допоможеш у пошуках. 

– Ти впевнений, що мені варто повертатися? – розгублено питаю. 

– Ти не повертаєшся, Дарино. Тільки-но Надя знайдеться, Давид відвезе тебе назад.

Ну, звісно! І чого це я розмріялася, що буде інакше? Нічого не буде як раніше. Та зараз головне знайти Надю, тому швидко одягаюсь і залишаю квартиру. Почекаю Давида на вулиці.