Читати книгу - "Обіцяю бути твоєю, Адалін Черно"

Глава 25

Богдан

Я знав, що її чоловік буде мстити. Жорстко, безкомпромісно і, по можливості, швидко. Я готувався, тому його перші удари вдається відбити. Перевірка по всіх фронтах нічого не дає — у нас завчасно підготовлені документи. Тим, хто прийшов, залишається лише здвигнути плечима й побажати гарної роботи.

— Слухай, чого він від тебе хоче? — не вгамовується з розпитуваннями Герман.

Цей веселий хлопчина двадцяти чотирьох років — мій вірний помічник. Права рука. Після того, як Стас поїхав за кордон, я довго шукав йому заміну. Того, на кого можна покластися в разі чого. Знайшов, щоправда, не відразу. Гера тоді прийшов пошарпаний, розгублений, абсолютно не розуміючи навіщо. Як я потім дізнався, його матір змусила пройти співбесіду, а він і не дуже хотів. Комп’ютерні генії майже всі такі. Забиті, асоціальні, домашні. Я таким теж був. Давно. Довелося випливати.

Ось і Гері теж. Щоправда, не скажу, що він змінився за минулі два роки. Хіба що став менш забитим і більш соціальним, але в цілому — той же зубрила на вигляд.

— Жінку він мою хоче, — хмикаю, чудово знаючи, що не віддам.

Моя вона. Тепер тільки моя. Я ж бачу, як Лєра на мене дивиться, як відгукується на мої ласки, як тріпоче, варто нам опинитися поруч. Тепер я впевнений, що щось значу для неї, й не відпущу. Тим паче до цього морального виродка.

— У тебе є жінка? — зачіпає, ошелешено прочиняючи очі.

— Іди ти, — буркочу, згадуючи Лєру.

— І яка вона? — продовжує стібатися. — Ти не зрозумій мене неправильно, просто тебе з дівчиною-то ніхто ніколи не бачив, а тут відразу жінка.

Гер сміється, я погрожую дати йому в ніс. Ми чудово розуміємо, що все на цьому й закінчиться. Ми два роки разом працюємо. І не про таке говорили. Але він має рацію, мені б познайомити їх із Лєрою.

— Я жартую, — пасує Гера. — У ніс не треба.

— Ти ж мене знаєш — я не дам. Познайомитися з нею хочеш?

— Звичайно, — швидко киває. — Раптом вона плід твоєї уяви, а ти вже обручку купив.

Знову жартує. Я його посилаю. На цьому й розходимося. Я готуюся до наступного етапу триндеця. У тому, що він настане, не сумніваюся. Тому й запросив Геру. Він у нас фахівець зі зломів систем. Нічого протизаконного ми, взагалі-то, робити не будемо, але Ігоря налякати потрібно.

Протягом двох днів Гера робить звіт про виконану роботу. Майже одночасно мені на телефон надходить дзвінок. Від Ігоря, звісно. Він сипле погрозами та прокльонами, вимагає негайно повернути доступ до серверів, а ми з Герою ржемо, як коні. Нічого ніхто йому повертати, ясна річ, не буде.

— Ну то що? — цікавлюся в друга. — Знайомитися з жінкою моєю підеш?

— Що, вже? — дивиться на мене здивовано. — Прямо зараз?

— Сьогодні, — стенаю плечима.

Бачу, як Гера чіпляється за цю можливість. Я вже говорив, що він катастрофічно боїться жінок? Навіть якщо вони не вільні й ніколи на нього не подивляться — боїться. Його розмова з ними як окремий різновид мистецтва. Можна сміливо брати нотатник і записувати всі косяки Германа Бєлова.

— Але можна пізніше, звісно. З першої пенсії проставлюсь, обов’язково тебе запрошу.

Він знічується, хмуриться. Шукає, мабуть, привід відмовитися.

— Та не вийде вже відмовлятися. Їдемо.

У нас із Лєрою призначена зустріч на п’яту вечора. Вона вже виїхала із салону і про Геру ще не знає. Пишу їй. Попереджаю, що буду з другом. Вона надсилає відповідь миттю.

«Як це з другом? Попереджати треба ж. Я б встигла причепуритися в дівчаток».

Негайно друкую їй відповідь:

«Йому байдуже який ти маєш вигляд».

Вона щось довго друкує, потім, вочевидь, стирає, і знову друкує, але зрештою від неї приходить просте:

«Гей?»

Коли приходить смс-ка, ми саме стоїмо на червоному, тому я можу спокійно розсміятися і крадькома кинути погляд на Геру. Гей, блін. Ага, як же.

«Комп’ютерний геній. Вони, знаєш, усі з дивацтвами».

Ми рухаємося далі. Телефон більше не подає ознак життя. Чи то Лєра повернулася, щоб причепуритися, чи то вже доїхала до ресторану й тепер чекає на мене і друга, про якого я не попередив. Несподівано вийшло. Гера мені ближче від усіх, і він справді ще не бачив її. Час їх знайомити.

Дорогою до ресторану Геру злегка трусить, він дістає телефон із кишені, щось натискає, кладе його назад і повторює цю дію разів п’ять, не менше. Смішно навіть. Він сіпається, теж не очікував, що буду знайомити зі своєю дівчиною. Таке за моєї пам’яті вперше, якщо не брати до уваги дружину, але там, щоправда, усе було інакше. Я їх і не знайомив, привіталися на нашому весіллі, на цьому і все. Та й не дружили ми тоді з ним так, що нікого ближче не було.

У ресторані виявляється, що Лєра на мене вже чекає. Нервово озирається на всі боки, потім знімає блокування з телефона й оглядає своє обличчя. Те, що вона прекрасна, я бачу навіть звідси: правильні риси обличчя, пухкі губи, що ваблять очі й у яких хочеться потонути, й покриті рум’янцем щоки. Це її особливість організму: варто їй із холоду потрапити в тепло, щоки миттєво стають червоними.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍