Читати книгу - "Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
Та ось, я мило посміхаюсь усім присутнім, обіймаюся з його мамою (красивою, ще зовсім молодою блондинкою) та бабусями, що увесь час підморгують мені. Його тато поважно тисне мою руку, ніби я якась важлива особа. А його дядьки й тітки привітно мені посміхаються.
Мене запрошують до столу. І це не просто святковий стіл. Такого різноманіття їжі я ще не бачила у своєму житті. Все красиво розставлено та бездоганно засервіровано. Так, що лячно до чогось навіть доторкнутись.
В той час, коли Герман вже помітно розслабився поруч зі мною, я починаю не на жарт нервувати. Бо розумію, що з таким прийманням буде дуже важко пояснити їм, що це все велика помилка і звісно не наважуюсь зробити це відразу.
А потім починаються неспішні, сімейні бесіди, де загалом першість тримають невгамовні бабусі і я не можу дозволити собі зіпсувати їх веселий настрій. Та теж мимоволі посміхаюся, бо їх розповіді одна краще другої.
А ще ловлю себе на думці, що їхнє життя, навіть у такому поважному віці, куди цікавіше та наповнене різноманітними подіями, ніж моє власне життя. Та що там казати. Єдиною, дуже яскравою подією, тепер для мене є ярмарок ну і звісно ніч з туманом. Але там мені важко зрозуміти свої відчуття. Бо головою я вважаю той день найжахливішим, а душею і серцем відчуваю дещо інше. Особливо, коли з кожним днем все краще пізнаю Германа.
Він задоволений. Сидить біля мене, жартує та підкладає всіляких смаколиків у мою тарілку. Теми наших стосунків ніхто особливо не торкається. Все виглядає так, ніби я вже давно їм знайома і просто вчергове навідалась у гості.
Я поступово розслабляюся і дійсно починаю насолоджуватись вечором та приємною компанією, що прийняла мене відразу, як я переступила поріг. Невже вони вже настільки хвилюються за особисте життя Германа, що бояться мене налякати й всіляко прагнуть справити хороше враження?
– Тож, Ельвіра. Твоя тітка трохи розповіла нам про тебе. То ти тепер на бойовому факультеті навчаєшся? – раптом запитав батько Германа. І я зрозуміла, що зарано розслабилась.
– Не зовсім. Там я вивчаю тільки декілька предметів. Для стримування.
– Стримування чого? Бойового магніту? – максимально здивовано запитав мене Роберт Гром.
– Тату, я ж просив, – крізь зуби промовив Герман. Але я відповіла.
– Так. Я не хочу бути бойовим магом, хоч в мене це вийде на сто відсотків краще ніж трав'яна магія. Я хочу залишитись звичайною травницею, як би це дивно для вас не вигляділо, – прямо подивилася я в очі батьку Германа. Вони були такі ж, як і в хлопця. Хоча зовнішністю він був копія мама.
– Смілива ти дівчинка, Ельвіра. Це хороша якість і як би ти не хотіла це чути, але я звик казати правду в очі – це якість справжнього бойового мага. І твій магніт, яки я навіть зараз відчуваю в тобі, це не трав'яний, а бойовий магніт. Ти можеш ще довго йти проти цього, але повір, чим раніше ти усвідомиш себе і приймеш свою силу, тим швидше твоє життя почне налагоджуватись, – спокійно промовив Роберт Гром, пронизуючи мене наскрізь своїм дуже проникливим поглядом.
Всі замовкли. Атмосферу невимушеності було порушено. Ну що ж, певно це найкращий час.
– Дякую вам за запрошення, – промовила я підіймаючись. – Але певно що мені вже пора повертатись в академію. Та перш ніж я піду, то хочу вибачитись перед вами усіма. Перш за все за свою тітку, хоч я і не вважаю її такою. Вона не повинна була сюди приходити. Між мною і Германом нічого такого не має. Він всього лише спробував захистити мене від неї та її посягань. Тому вибачте за це. А що до мого вибору і мого життя, то тут вже дозвольте мені самій обирати що для мене краще, а що ні. Всім доброї ночі.
Я просто вийшла зі столу і пішла за двері. Куди я йду? Мені ж треба, щоб Герман переніс мене, а я навіть не глянула в його бік. Просто не хотіла там ще й розплакатись. Його батько щось зачепив у мені. Його слова прошили мене наскрізь, так само як і його погляд.
Мені хотілося сердитись і запевняти себе втому, що всі вони тут самовпевнені бойовики, які землі під ногами не відчувають. Але чомусь не виходило так робити. Бо вони просто не були такими. Батько Германа надто прямолінійний, але ж якоїсь пихи чи зневажання я від нього не відчула.
Стою тепер за дверима як дурепа і чекаю, щоб вийшов Герман, бо я вся така ображена не подумала як буду добиратись до тієї академії. А ще, коли мене трохи відпустило, то відразу й соромно стало за таку свою поведінку. Надто різко я відреагувала. Зрозуміла це вже тільки коли вийшла звідти, але ж не можу я тепер повернутись назад і з посмішкою заявити: “Ой, вибачте мені. Я така дурепа, що реагую на розмови про мій бойовий магніт, як бик на червону ганчірку”
Добре хоч Герман не змусив мене тут довго стирчати та вийшов через декілька хвилин після мене. Я ще не встигла як слід надавати собі моральних копняків.
– Вибач, – тільки й сказала я.
– Нічого. Я думав буде гірше, – не весело посміхнувся він і взяв мою руку для перенесення.
– Зате тепер всі крапки над і розставлено. Питань до тебе не буде, – промовила, коли ми вже перенеслись і Герман просто мовчки стояв поруч, а я не знала що казати.
– Які крапки, Віра? – раптом запитав він.
– Стосовно нас з тобою. Все тепер ясно. Я божевільна з купою проблем, а ти просто хотів мені допомогти, – знизала я плечима.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Академія об'єднаних талантів. Туман бажання, Лада Астра», після закриття браузера.