Читати книгу - "Мій дім там де ти, Лілія Стольжицька"

34 глава

       Речі збирала швидко. Взяла декілька більш зручних суконь, один костюм для верхової їзди, та засоби по догляду. Війна війною, але волосся потрібно мити. І тут не ввійшов, а просто влетів Ріваят. Підбігши до мене, схватив в оберемок. 

-Як добре, що ти жива. Я так переживав!

       Я декілька хвилин була в ступорі. Від наглості та лицемірства. Потім, прийшовши до тями:

-Забери від мене свої руки! Вони по лікоть в крові! В крові тих, хто тобі довіряв. І ти не правий, я померла. Там. Я так розумію від твоїх рук. Це ж ти нас здав?.

-Ти не розумієш. Він шантажував мене. Сказав, що починає сумніватися в моїй вірності. Що можливо Росану потрібно покатати по мору. Щоб подивилася на риб з морського дна.

-Не треба! У них теж були діти. Вони були чиїмись дітьми. Через твої ось такі різні вибори, страждають інші!

-Але я не сказав, що ти причетна.

-А мені все рівно. Мені плювати на себе. Я готова померти, аби тільки народ жив краще. А ти - боягуз. І відмазка - сестра, на мене не діє. Якби хотів, давно б вже щось зробив би. Ти Дракон, а бігаєш на побігеньках, як той пес на ланцюгу. Я тобі довіряла і думала, що бачу щось добре. А то був гарно замаскований егоїзм.

-Ти права. Але ти робиш мене кращим. Не йди, прошу. Я кохаю тебе.

-Я бачу, на скільки кращим ти стаєш. В мене душа болить, за тих, кого вже немає, через тебе. Колись, мені мама читала книжку «Маленький принц», так в ній говорилося:

 «Люди самі не розуміють, чого вони шукають, тому вони не знають спокою, кидаються то в один бік, а то в інший... І все марно... Очі сліпі. Шукати треба серцем.».

Але ти не знайдеш. Твоє серце покрите пітьмою. Я сподіваюся, що колись воно або розкриється, або знайде спокій. -сказавши це. Я не хотіла більше нічого чути. Нема виправдання вбивству невинних людей. Зараз моя душа була спустошена. Я була побита. Куди летіти і що робити далі, я не знала. Тому довірилася своїй дракониці. А вона знала куди і до кого треба летіти. 
          Сівши на дах замку Людомира, я залюбувалася небом. Стільки зірок. Так гарно. А сад ввесь виблискував , ніби хтось розсипав діаманти. Дивлячись на цю красу, в голові промайнуло питання «а як далі? А що далі?». Відповідь я знала, я боротимусь. Не здамся! Чого не знаю, навчуся. Правда часу зовсім мало. Тут я відчула теплі долоні у себе на плечах. Мені не потрібно було думати хто це. Я знала, відчувала коханого. Драконниця робила сальто від щастя. А в мені навпаки, почало все заспокоюватися. Він сів ззаду, підтягнув мене до себе, обійняв. Потім притулившись до моєї скроні, легенько поцілував.

-Я сумував, моя люба. Без тебе життя тьмяніє.

      І все. Більше нічого не треба. Я попливла, як морозиво на сонці. Ось що означає- гармонія.

-А як ти дізнався, що я тут?

-Мій дракон відчув свою кохану і його вже було не зупинити. 
Ми сиділи, мовчали, дивилися на сад.

-Про що думаєш, любове моя? 
-Чому світ такий жорстокий? Чому люди зрадники?

-Тому що більшість егоїстичні, самозакохані та люблять гроші. Їм не важливі життя та турботи інших.

-А ти не такий?

-Кожен скаже тобі, я не така , не такий, і свято буде вірити, що дійсно так і є. Вчинки говорять краще ніж слова. Ти розповіси, що сталося?

-Ні, не хочу. Не зараз. Просто побудь зі мною.

-Як скажеш, повелителька мого серця.

     І це було так мило, лагідно та чуттєво. Він говорив але його вчинки, його рухи говорили ще більше, вони доводили, що дійсно кохає. Ось кому потрібно вірити. Ось заради кого потрібно жити. Ось моя опора. Я повернулася до Людомира обличчям, заглянула в його прекрасні очі:

-Я так рада, що зустріла тебе. Ти в цьому житті моя відрада, тільки з тобою мені добре, ти надаєш мені сил. Дякую тобі.

        І більше нічого не змогла вимовити, Любомир накрив мої вуста поцілунком. Як мені його не вистачало ці дні. Я відповіла, показуючи, що теж сумувала. Він підхватив мене і поніс до себе в кімнату. Він був такий ніжний та обережний, ніби я фарфорова ваза, яка при більшому натиску розібʼється, а мені це подобалося. Це були миті ейфорії, а він мій особливий наркотик. 
      Прокинувшись вранці в обіймах Людомира, проскочила думка, можливо залишити все?. Але ні, я мушу довести до кінця те, за що віддали свої життя мої батьки. Я встала, надягнула халат і вийшла на терасу. Сонце  встало, пташки співали. Так було гарно, надихаюче. 
-Привіт, моя рання пташко. -підійшовши до мене, сказав Людомир. -Невже час втікати?

-Ні, якщо ти не виженеш, то я б залишилася на пару днів. -посміхаючись подивилася на чоловіка.

        Такого щирого та щасливого здивування, я напевно ніколи в своєму житті ще не бачила.

-Ти робиш мене найщасливішим чоловіком у світі. 

-А ти мене. Поснідаємо, а то я, якщо чесно, прям дуже голодна.

        Ми вирішили поснідати в альтанці. Нам накрили стіл. Принесли щось схоже на тости, з яйцем, жовтим соусом листям і якимось червоним фруктом, схожим за смаком на полуницю, а також печиво та чай.

-У мене до тебе є декілька серйозних розмов.

-Я ввесь в увазі.

-Скажи, як можна розірвати шлюб?

-Я сподіваюся ти ж про свій говориш?

-Так.

-Він щось зробив з тобою? Образив? - переживаючи, почав тараторити коханий.

-Ні, просто я думала він хороша людина, що він допоможе, а він зрадив. Він вбив людей, які мені довірилися, відкликнулися, прийшли вислухати і почати боротьбу з Навірем. А я нічого не могла зробити. Ріваят вбивав, а я навіть захистити не могла. 
-Ти не володієш мечем? 
-Ні, в нашому світі, мечами вже давно не користуються.

-А чому не застосувала магію?

-Я розгубилася. Тим паче давно не тренувалася. Тому і хотіла попросити тебе, позайматися зі мною, але це було друге питання.

-Я обовʼязково тобі допоможу, тільки потрібно сказати Аркелю, щоб він сам вирів декілька питань і я ввесь твій.

-Аркель тут?

-Так, він працює у мене помічником. Славний хлопець, розумний та кмітливий.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍