Читати книгу - "В кроці від кохання, Олександра Малінкова"

ГЛАВА 30

     Емілія.

- Ось! Твоя винагорода! - промовляє Анна та протягує мені гроші, цього разу в конверті.

     Хапаю за кутик, але Анна все ще міцно тримається за нього.

- Еміліє… - промовляє молода жінка, переминаючись з ноги на ногу. - Тут один дуже впливовий чоловік зацікавився тобою…

    Мені цей початок нашої розмови вже не подобається.

- Можливо ти погодишся з ним зустрітися. Провести приємно час, повечеряти.

- Мені це не цікаво. - роблю другу спробу заволодіти своїми ж таки коштами, які ще досі тримає Анна затиснутими в руці.

- Дарма, Еміліє! Ти ж не збираєшся до скону співати в цьому клубі. Будь-якій обдарованій дівчині потрібен старт…

     Я здогадуюсь про який саме старт вона зараз завуальовано натякає. І чим матиму розрахуватися за будь яку “допомогу”! 

- Аню, маю вже бігти! - знову смикаю за конверт. Нарешті, за третьою спробою, мені вдалося це зробити.

- Не відповідай категорично “ні”, я скажу йому, що ти подумаєш! - кидає мені вслід вона.

     “Про що тут думати? Ставати чиєюсь коханкою, чи взагалі дівчиною на “одну ніч” в мої плани точно не входить!

    Вислизаю з кабінетика Анни, який знаходиться у самому закутку другого поверху, і озираючись крокую сходами до виходу з клубу.

     Клуб проживає своє нічне життя. Переповнений гомоном, десь гучно грає музика, хтось сміється, а звідкись доносяться й досить відверті звуки. Взагалі це не дивує. Вірніше - я не здивована! Не саме пристойне місце, та для мене це не відкриття. Звичайно куди мені з моєю обізнаністю, до всіх подробиць, але ж я теж не зовсім наївна, і знаю для чого приходять  сюди.

     Здається я відволіклася…

    Коли до заповітних дверей залишається всього кроків десять, мій шлях перегороджує незнайома постать. Досить кремезний чоловік, помітив мене, примружив очі і трішки розгойдуючись з одного боку в інший  попрямував мені на зустріч.

    Який шанс того, що він зараз просто обійде і не спробує зачепити мене? З кожним кроком цей шанс невпинно наближується до нуля. Хоча б тому, що він увесь цей час не відводив від мене свого хтивого погляду.

- Привіт красуне! - промовляє хриплуватим голосом, а потім робить останній крок, наче стрибок у мій бік, тягне мене за собою і з блискавичною швидкістю притискає до стіни.

- Відпустіть мене негайно! - намагаюся позбутися його міцних обіймів. - Що Ви собі дозволяєте! - обурююся.

- Не бійся! Мала! Як на рахунок порозважатися!? Ти нічого така! Я теж… - хрипить той мені на вухо обдаючи перегаром.

     В цей момент двері відчинилися і компанія з таких же розв’язних та напідпитку чоловіків заходить і опиняється в довгому передпокою клубу. 

     Я перелякана, дуже! Але розумію, що кликати на допомогу тих, хто нічим не відрізняється від мого кривдника, немає жодного сенсу. 

- Відпустіть… - кручу головою, бо чоловік, який мене тримає нахиляється все нижче й нижче. - Я кричатиму. - поки що говорю тихо.

     Компанія відпустила в наш бік якийсь коментар, мабуть щось гидке, бо водночас вони всі неприємно заржали. Нарешті, пішли геть!

- Кричатимеш? То я закрию тобі рота! - його брови зійшлися на переніссі. - Зі мною можна по хорошому, та по власному бажанню. А можна й по поганому. Але тобі це не сподобається.

     Знову кроки. Цього разу з іншого боку.

     Черговий чоловік, проходить повз нас, ковзаючи поглядом, на мить зупиняючись на моєму обличчі. Напівтемрява, але світла достатньо, щоб я впізнала хто це. А він - мене!

- Марку! - вигукую я. - Допоможи.

     Намагаюся порсатися, як та гусінь в павутині звитою павуком. На волосині від чогось страшного.

     Марк зупинився. Вилиці напружені, брови зведені на переніссі. Злий як чіп. 

     “Чого ти чекаєш! Врятуй мене!”, - кричить моя свідомість.

     Та він відвертається…

     “Ні-ні! Не йди! Ти не можеш піти, коли мені потрібна допомога!”

- Будь ласка! Марку! - додаю я. 

     “Мені що, тебе благати?”

- З ким це ти, мала, там перегукуєшся? - чолов’яга обертається і в цю мить кулак Марка прилітає йому прямісінько в ніс.

     Все сталося так швидко. Ось руки незнайомця повисли, він відпустив мене, я одразу відштовхнула його від себе, позбувшись, як якогось непотребу з огидою. А потім Марк вхопив мене за руку й потягнув за собою до виходу. 

     Запихані удвох зупинилися лише коли від закладу вже були на достатній відстані.

- Зачекай! Підкину! Доки ти знову у якусь халепу не вскочила! - вимовляє Марк, перевівши подих.

- Не треба! Мене чекають! - видаю я.

     Тільки потім розумію, що мої останні слова можуть справити на нього геть інше враження. Чоловік і справді не знає з ким я приїхала до цього клубу, а зараз його уява домальовує… Навіть не хочу знати, що саме!

- Звичайно! - вилиці на його обличчі знову напружуються.

     Наближується до мене, а я як зачарована. Навіть поворухнутися не маю сил.

‍​‌‌​​‌‌‌​​‌​‌‌​‌​​​‌​‌‌‌​‌‌​​​‌‌​​‌‌​‌​‌​​​‌​‌‌‍