Читати книгу - "Легенда про зміїне серце, або Друге слово про Якуба Шелю, Радек Рак"

— Нічого не бійся, він споконвіку спить, — шепнув йому на вухо Азарадель.

Не є мертвим той, хто може снити віками, — пригадав собі Якуб слова, промовлені одним зі зміїв у лісній котловині, так недавно тому і так давно. Якщо спить, то живе, а раз живе, то може пробудитися. І тоді не допоможе навіть найкраща шабля.

— Дурний. Не на Зміїного Короля дали ми тобі ту шаблю, — пирхнув Амазарак.

І тоді юнак побачив, що чорти вже зовсім не виглядають як чорти. Азарадель прибрав вигляду рудого лиса з пухнастим хвостом, який ледь кульгав на одну із задніх лап, Амазарак же перетворився на товстого полинялого котяру з пов’язкою на правому оці.

— Що? Просто інший одяг, — пояснив товстий диявол. — Свого часу ми тут дечого наробили. Давно це було, але змії мстиві й пам’ятливі.

Якуб мовчав, мовчав і мовчав, аж нарешті сказав:

— У тебе пов’язка була на другому оці.

— Бо мені Лихий Чоловік вибив обидва. — Котисько глипнуло на Якуба злим оком, яке зовсім не схоже було на вибите, і перенесло пов’язку знову на ліве. — Щось тобі не пасує?

— Усе, годі, нумо без вибриків, мир між християнами. — Азарадель у постаті лиса всунувся між Якубом і своїм приятелем. — Зараз зайдуть сонця. Тоді й вирушимо.

— Сонця? — запитав Шеля, але Азарадель уже потягнув його вбік, і всі троє зачаїлися в заростях глоду, яких повно було в пащі Зміїного Короля.

Минали довгі хвилини, а золотисте світло, що добувалося з горлянки великого гада, ставало все більше розсіяним, справжнім вечірнім. Кущі глоду раз по раз згиналися під духмяним подихом Короля; листя легенько шелестіло, як пересипувані мідяки. Якуб відчув укус на шиї, один, другий, ще один. Роздратовано ляснув себе. Комарі. Азарадель засичав і показав на вхід до грота, на зміїні вуста.

Від соснового лісу надходили люди. Одягнені просто, в білі сорочки, рухалися плавно, наче пливли. Було їх троє, потім надійшло ще двоє, усі, схоже, чоловіки. Вони несли повні фруктів кошики й співали темними підземними голосами, видаючи горлові звуки, як співають далеко на сході. Останній з них, минаючи місце, де сховався Шеля з чортами, підніс догори голову, принюхуючись; з-поміж губ у нього висунувся роздвоєний зміїний язик. Амазарак втягнув Шелю глибше в гущавину. Усі троє завмерли, як кролики.

Зміїний чоловік ще трохи понюшив, вивчаючи повітря язиком, однак потім один із товаришів погукав його, і всі рушили далі в горлянку Короля. Запала тиша, і єдиним звуком на світі здавалося дзюрчання води в якомусь недалекому джерельці.

Ніч прийшла в майже абсолютній чорноті. Тільки крізь пащу великого змія сочилося трішки вицвілого блиску.

— Ходімо, — озвався Амазарак хрипким шепотом. — Темні справи слід робити в темряві, як казав один із наших приятелів з підземного світу.

Чорти взяли Якуба під руки й повели вперед. Він протестував, бо нічого не бачив, але Амазарак і Азарадель вели його обережно і вправно, так що юнак лише кілька разів перечепився об камінь і тільки один раз дістав по обличчю колючою гілкою глоду.

— Тут, — сказав Азарадель, хоча Шеля не знав, чим це місце мало б бути кращим від інших. — Трохи відпочинемо. Рушимо далі, коли зійде місяць.

Якуб навіть не питав, який місяць. Просто ліг на землю, простягнувся на чомусь м’якому, що приємно лоскотало й на дотик нагадувало верес.

Спав лиш якусь коротку хвильку, або так йому тільки здавалося, а коли Амазарак енергійно струснув ним, усе навкруг було залите сріблястим світінням. Юнак помітив, що чорти вибрали для відпочинку руїни якогось будинку. Ніколи раніше не бачив він такого: весь був збудований із каменю і, мабуть, великий. Лишилося від нього ледь-що півтори стіни з маленькими віконними отворами. Цього, однак, вистачило, щоб залишатися непоміченими з дороги, яка звивалася внизу вздовж зміїного язика.

— На, поїж, — Амазарак у котячому вигляді подав йому шматок хліба, невідомо де добутий. Хліб був свіжий, м’який і трішки відгонив лісовими грибами. Шеля вгризся у товсту скибку й ні про що не запитував.

Вони рушили далі до зміїного горла, туди, звідки виходило місячне світло. Трималися заростей і уникали дороги, але нікого не зустріли. Раз тільки з голубиним фуркотом сполошився перед ними якийсь птах, але Амазарак допав його одним стрибком і скрутив птахові в’язи.

— Ти ж начебто сліпий, — нагадав йому Азарадель.

— Зате слух маю, як нічвид, — відповів Амазарак, пожираючи птаха разом із пір’ям.

Горлянка помалу розширювалася. Світла ставало більше. Нарешті вони дійшли до комори, такої величезної, якої Якуб досі ще не бачив; спершу йому навіть здалося, що вони вийшли на відкритий простір, бо побачив над собою місяць і зорі. Був це, однак, дивний місяць, бо весь палав білим вогнем, а його гладенька чиста поверхня раз по раз випльовувала султани пломенів, як це чинить сонце під час затемнення. Зірки ж переміщалися по незалежних одна від одної дугах, одні швидше, інші повільніше, і коли одна злетіла низько, майже на відстань витягнутої руки, то виявилася не зіркою, а комахою. Світляки розміром до вісімнадцяти сантиметрів, світлисті бджоли й нетлі, що мерехтіли, як вербове порохно, підлітали дуже близько, наче піддражнюючи Якуба.

Шеля і чорти мандрували великим полем, порослим левкоями. Пахло так, що можна було очманіти. Вдалині спали села й містечка, запорошені сніжним світлом, у якому виразно було видно кожен контур чорного будинку й кожну костельну вежу. З долин і ущелин підносилися клуби туману: очевидно, по дну текли річки й струмки. Розтанцьовані комашині зірки спадали з неба й цвірчали у високій траві.

Так було в тілі Зміїного Короля.

Азарадель зупинився й почав принюхуватися, задерши вгору носа.

— Скоро вже день. Починає пахнути хлібом.

— Ходімо ще трохи. У тому переліску є скельний грот. Ніхто туди не заглядає, можемо затриматися й перечекати день, — докинув Амазарак.

— Багато ви знаєте про це місце, чорти, — зауважив Якуб.

— Багато знати — це чортівська річ.

— Не будь із ним такий непривітний, Амазараку. Це ніяка не таємниця. Ми бували колись при дворі Зміїного Короля.

— Давно тому, — сумно додав Амазарак.

— Ага, давно. Надто давно, не вважаєш? — Лис посміхнувся до кота, а кіт до лиса, і були це такі посмішки, що у Якуба дрож пробіг по спині.

— То ми туди прямуємо? — Очі Якуба зробилися круглими від здивування. — До двору Зміїного Короля?

Чорти сердечно розсміялися, а Азарадель поплескав Шелю по плечу.

— Ми вже на ньому, любий. Оце все, — чорт у лисячому вигляді обвів широким жестом усю оповиту ніччю підземну країну, — це його