Читати книгу - "Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Ти кажеш, він був здоровий...
— Але дуже п’яний. Я міг з ним упоратися без побиття. Там був Гардакр, тож нас було двоє на одного. Правду кажу, я радий був, що він на мене напав. Дуже кортіло його вдарити. Хук справа, вибив з нього памороки у буквальному сенсі — і завдяки цьому пін легко відбувся.
— Відбувся, попри те, що...
— Просто відбувся,— відповів Страйк.— Вийшов чистий-чистісінький.
— Але як?
Страйк випив ще кави. Його погляд був розфокусований від спогадів.
— Після того, як я його вдарив, Брокбенк потрапив до шпиталю, бо мав тяжкий епілептичний напад, коли оговтався. Черепно-мозкова травма.
— О Боже,— вимовила Робін.
— Брокбенкові була потрібна негайна операція, щоб зупинити мозкову кровотечу. Він мав ще кілька нападів. Йому поставили діагнози: ЧМТ, ПТСР, алкоголізм. Постати перед судом Брокбенк не міг. Набігли адвокати. Мене звинуватили у завданні тяжких тілесних ушкоджень. На щастя, мої захисники дізналися, що у вихідні напередодні того, як я його вдарив, Брокбенк грав у регбі й отримав по голові коліном від здоровезного валлійця. Його винесли з поля на ношах. Санітар не помітив кровотечі з вуха, бо Брокбенк був весь брудний і побитий, тож йому веліли йти додому і берегтися. Як виявилося, не помітили перелому потиличної кістки, що й виявили мої захисники, коли показали зроблені після гри рентгенівські знімки лікарям. Череп йому проламав той валлійський нападник, а не я. Та навіть з цим, якби Гардакр не підтвердив, що він напав на мене з пляшкою, я був би в лайні по вуха. Кінець кінцем постановили, що з мого боку мав місце самозахист. Я не міг знати, що в нього вже тріснув череп, і не міг знати, якої шкоди завдасть мій удар. Тим часом на його комп’ютері знайшли дитячу порнографію. Історію Британі підтвердили численні свідчення про те, що вона часто їздила в машині сама з вітчимом. Розпитали вчительку, та сказала, що дівчинка чимдалі неуважніша у школі. Брокбенк два роки мучив її і погрожував убити її, маму, сестру, якщо Британі комусь розкаже. Переконав її, що вже намагався відрізати їй ногу. У Британі дійсно були шрами навколо гомілки. Брокбенк сказав, що він саме пиляв ногу, коли зайшла її мама і зупинила його. Мати каже, що шрами лишилися від нещасного випадку в ранньому дитинстві.
Робін мовчала. Затуливши рот обома руками, вона дивилася на нього великими очима. Вираз обличчя у Страйка був страшний.
— Він лежав у шпиталі, лікарі намагалися не допустити нових нападів. Коли його пробували допитувати, Брокбенк зображав порушення свідомості й амнезію. Навколо нього аж роїлися юристи, бо бачили вигоду: халатність лікарів, тяжкі тілесні. Брокбенк заявив, що сам був у дитинстві жертвою знущань, що дитяче порно — то ознака його психічної хвороби й алкоголізму. Британі наполягала на тому, що все вигадала, мати кричала на всіх перехрестях, що Брокбенк зроду пальцем не торкнувся нікого з дітей, що то ідеальний батько, що одного чоловіка вона вже втратила, а тепер і другого забирають. Вищі чини просто хотіли, щоб справу зам’яли. Брокбенка випровадили на пенсію по інвалідності,— додав Страйк, темними очима дивлячись у сіро-блакитні очі Робін.— Він відбувся — без жодного покарання, з компенсацією, з пенсією. І поїхав собі — а Британі разом з ним.
24
Step into a world of strangers Into a sea of unknowns...
Blue Oyster Cult, “Hammer Back”[19]
«Лендровер» гуркотів і зі стоїчною вправністю долав милю по милі, але мандрівка на північ уже почала здаватися нескінченно довгою, аж тут з’явилися перші ознаки Барроу-ін-Фернеса. Мапа не показувала, наскільки далеке це містечко від морського порту, наскільки усамітнене. Барроу-ін-Фернес не був проїжджим поселенням; він міг бути лише кінцевою метою мандрівки — такий собі географічний глухий кут.
Їхали південним прикордонням Озерного краю, проминали пагористі овечі пасовища, кам’яні парканчики й живописні хатки, від погляду на які Робін згадався рідний Йоркшир; проїхали Алверстон («Тут народився Стен Лорел!»), а тоді на горизонті блимнуло широке гирло — знак, що близько узбережжя. Нарешті — вже по опівдні — опинилися в незугарній промзоні. Обабіч дороги тягнулися склади і фабрики: ознака передмістя.
— Спершу поїмо, а тоді до Брокбенка,— сказав Страйк, який останні п’ять хвилин роздивлявся мапу Барроу. Він нехтував електронними пристроями орієнтування на місцевості, стверджуючи, що паперовій мапі не треба часу для завантаження, і коли сигнал не дуже, інформація не зникає.— Неподалік є стоянка. На розв’язці з’їдь ліворуч.
Проминули пошарпані ворота Крейвен-Парку, стадіону команди «Барроу Рейдерз». Виглядаючи Брокбенка, Страйк усотував характерний образ місцевості. Він народився у Корнволлі й чекав, що бачитиме море, чутиме на смак, але тут здавалося, ніби опинився глибоко на суходолі. Перше враження — гігантський заміський торгівельний центр, де зусібіч наступають строкаті фасади крамниць; хіба тільки то тут, то там з-поміж піцерій і крамниць домашнього начиння визирали пам’ятки архітектури, нагадуючи про розквіт індустріальної доби. Будівлю митниці у стилі ар-деко переробили на ресторан. На оздобленому класичними статуями фасаді вікторіанського технічного коледжу був девіз: «Labor Omnia Vincit»[20]. Проїхавши ще трохи, опинилися між численними рядами терасованих будинків: міський краєвид ніби з-під пензля Лоурі, вулик, де живе робітничий клас.
— У житті не бачив стільки пабів,— мовив Страйк до Робін, коли та звернула на стоянку. Йому кортіло пива, але пам’ятаючи, що labor omnia vincit, Страйк пристав на пропозицію Робін: швиденько щось перехопити у найближчій кав’ярні.
Був сонячний квітневий день, але вітерець бринів прохолодою невидимого моря.
— Не сильно соромляться, га? — пробурмотів Страйк, коли побачив назву закладу: «Остання надія». Навпроти у «Другому шансі» торгували старим одягом, поруч був квітучий ломбард. Попри сумнівну назву, в «Останній надії» було чисто, затишно і повно говірких літніх пані, й на стоянку повернулися ситі й задоволені.
— Якщо вдома нікого немає, стежити за будинком буде важкувато,— сказав Страйк, показавши Робін мапу в «лендровері».— Глуха вулиця, рівнісінька. Сховатися ніде.
— А тобі не спадало на думку,— мовила Робін напівжартома, коли виїхали зі стоянки,— що Голлі — це Ноель? Що він змінив стать?
— Коли так, то знайти його — раз плюнути,— озвався Страйк.— Шість футів і вісім дюймів з підборами, та ще вухо-вареник. Тут праворуч,— додав він, коли проминули нічний клуб «Голяк».— Боже, бачу, вони в цьому Барроу називають речі своїми іменами.
Попереду гігантська кремового кольору будівля з
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Кар'єра лиходія, Джоан Роулінг», після закриття браузера.
