Читати книгу - "Череп, що шепоче, Джонатан Страуд"

— Люсі, — сказав Локвуд, ніби прочитавши мої думки, — я саме міркував про нашого приятеля-привида. Ти єдина, хто розмовляв з ним. Ти відчула його натуру. Як mu гадаєш, чому він зненацька заговорив?

Перш ніж відповісти, я трохи помовчала.

— Не знаю. Правду кажучи, я не вірю жодному його слову, хоч гадаю, що справа Бікерстафа зацікавила його. Пам’ятаєш нашу розмову тієї ночі, коли ми повернулися з кладовища? Ми говорили саме про Бікерстафа — так само, як і вчора. Досі він кілька місяців чув від нас про десятки інших справ, та ніколи не втручався. А тепер заговорив, ще й двічі за три дні! Навряд чи це простий збіг!

Локвуд саме наповнював каністру залізними стружками. Він повільно кивнув:

— Твоя правда. Ми повинні бути пильними, аж поки зрозуміємо, чого він хоче. Проте він згадав ще одну цікаву річ. Сказав, що Бікерстафове дзеркало — «кістка й скло» — потрібне для «знання» й «просвітлення». Як ти гадаєш, що це може означати?

— Не маю уявлення.

— Просто... Джордж уже дивився в це дзеркало. Лише одну мить, і все-таки... — він поглянув на мене. — Як по-твоєму, Люсі? Чи все з ним гаразд?

— Ну, часом Джордж трохи неуважний. Але ж він завжди такий...

— Так, але все-таки слід би за ним простежити... — Локвуд усміхнувся теплою, лагідною усмішкою, від якої все довкола здавалось простішим і зрозумілішим. — Якщо пощастить, він принесе нам сьогодні новенькі відомості про Бікерстафа. А ще я сподіваюсь невдовзі почути свіжі вісті від Фло. Кожне її слівце про аукціон у Вінкмена — це попутній вітер у наші вітрила!

Проте Локвудові надії анітрохи не справдились. Костомаха-Фло тоді так і не з’явилась. А майже о п’ятій годині повернувся Джордж, украй натомлений і похмурий.

— Там у Чертсі коїться казна-що, — мовив він, умостившись на стільці. — Я був у тамтешньому архіві, й мені сказали, що «Сповідь Мері Дьюлак» і справді зберігалась у них. А коли її почали шукати — виявилось, що її немає! Її вкрали! І вони навіть не знають, коли! Як давно! І тим паче не знають, чи існує хоч одна копія цього документа. Ось тобі й маєш!

— А може, це Бобі Вернон? — запитала я. — Він не приходив туди перед тобою?

Джордж зітхнув:

— Ні. Я йду попереду, він збирається до Чертсі завтра. Цей рукопис викрав хтось інший... Що ж, поживемо — побачимо. Дорогою додому я телефонував Альбертові Джопліну, питав його думку щодо можливих копій «Сповіді». Він чудовий дослідник. Можливо, тут він допоможе нам...

Локвуд насупився:

— Джоплін? Ти краще нікому не розповідай про нашу роботу. А що, як він розкаже Кіпсові?

— О, Альберт — людина певна! Він мій приятель. До речі, мушу сказати, що він посварився з паном Сондерсом. Сондерс просто лютує через усю цю халепу в Кенсел-Ґрін. Йому довелось призупинити розкопки, відпустити нічних вартових без платні... Джоплін дуже переймається цим... — він поправив окуляри й озирнувся. — Ось такі в мене новини. А що у вас?

— Я розмовляв з місцевою владою в Гемпстеді, — відповів Локвуд. — Територія лікарні «Зелена брама» досі покинута й обгороджена, але туди можна дістатись вулицею під назвою Вайтстоун-Лейн. Люсі, знайди-но її на мапі! Так... Ми поїдемо туди останнім автобусом перед комендантською годиною. Будинок Бікерстафа стоїть скраю ділянки. Його ніхто не замикає, бо жодна людина при здоровому глузді туди не поткнеться.

— Місце саме для нас, — зауважила я.

Локвуд позіхнув:

— Що ж, часу в нас іще багато. Піду й потренуюсь із рапірою на манекенах. А потім трохи перепочину. Якщо хоч половина історій про цей будинок — правда, то нам випаде веселенька нічка.

* * *

Гемпстед-Гілл, зелене північне передмістя Лондона, — цілком шляхетна місцина, принаймні денної пори. Якби наш похід був звичайною прогулянкою, то вулиці західної частини Гемпстед-Гіллу видавались би для цього найзатишнішим місцем. Широкі тротуари, обсаджені деревами й обставлені рядами захисних ліхтарів, витончено звивались довкола Гемпстедського пагорба. Самотні дженджуристі будиночки гніздилися в глибині розлогих садків. Навіть сутінки, що швидко спускались на землю, дихали відчуттям достатку й добробуту.

Це відчуття не покидало нас уздовж майже всієї Вайтстоун-Лейн — короткої широкої вулиці, забудованої віллами доби королеви Вікторії, що пролягала околицею пустища. Доглянуті газони й живоплоти, кущі азалій на клумбах — густі, мов жебрацькі бороди, — все це цілком пасувало до гемпстедських звичаїв. Проте кінець вулиці видавався вже вбогішим, а два останні будинки взагалі порожнювали. За ними дорога закінчувалась біля високих, іржавих залізних воріт, обкручених колючим дротом. Яскраві трикутні помаранчеві знаки ДЕПРІК попереджували про вхід до забороненої зони. Так, то був вхід до лікарні «Зелена брама», що вигоріла понад століття тому й відтоді стояла пусткою.

Крім колючого дроту, ворота було обкручено старим іржавим ланцюгом. Ніякого замка на них ми не побачили. У ньому просто не було потреби.

Локвуд натяг рукавички й почав розмотувати ланцюг; його ланки були тверді й міцні.

— Джордже, ти казав, що тут збиралися будувати житловий квартал, — нагадав він. — І облишили цей задум через прояви надприродних сил. А що то були за прояви?

Джордж поглянув крізь ворота на темне пустище. Хоч як тепло було цього вечора, він надяг на голову вовняну шапку, а на руки — рукавички без пальців. Убраний він був у темну нічну куртку, джинси й робочі черевики, а до пояса причепив додатковий ремінь з каністрами й соляними бомбами. До того ж, на мій подив, він зібрав собі ще один рюкзак помітно більший і важчий за той, що приготувала я. Рюкзак був страшенно важкий, і Джорджеве обличчя аж лисніло потом.

— Звичайні прояви, — відповів він. — Ти ж знаєш, як це буває.

Локвуд нарешті розмотав ланцюг і різко штовхнув ворота. Вони відчинились із рипінням, схожим на звук переламаної кістки. Ми одне за одним прослизнули крізь ворота — і увімкнули кишенькові ліхтарики. Потрісканий асфальт під нашими ногами поріс густою, довгою травою. Вогні наших ліхтариків танцювали по нерівній, грудкуватій землі. Довкола росли високі буки, молоді дубки й берези. Дорога між деревами звивалася ліворуч.

— Ця дорога приведе нас до лікарні,— зауважив Джордж. — Іти треба десь із пів милі. Отуди, до пагорба.

Локвуд кивнув:

— Чудово. Веди нас.

Ми мовчки рушили вперед. По ногах черкала висока трава. Над землею досі парувала денна спека.