Читати книгу - "Посуха"

— Тож я не збираюся тебе обслуговувати. Ні сьогодні, ні в будь-який інший день.

Фок витріщився на нього. Чоловік, мабуть, двадцять років чекав, щоб хоч раз відчути власну перевагу над кимсь, і не збирався змарнувати такий шанс, збагнув Фок. Він уже хотів почати сперечатися, але стримався. Навіщо витрачати сили?

— Ну й не треба, — Фок так і лишив товари на прилавку. — Щасти, Іяне. Тут у вас тільки на щастя й надія.

Він штовхнув двері, виходячи на спеку, й навздогін йому забринів дзвоник.

Рако, сховавши телефон, побачив Фокові порожні руки, потім вираз на його обличчі.

— Що сталося?

— Передумав.

Рако глянув на крамницю, перевів очі на Фока — й нарешті до нього дійшло.

— Хочете, я з ним побалакаю?

— Ні, облиште. Але дякую. Побачимося завтра. Розробимо план на Саллівана.

Фок розвернувся, засмучений через сутичку в гастрономі більше, ніж хотілося визнавати. Раптом закортіло забратися звідси подалі, хоча попереду на нього чекав тільки довгий вечір у крихітному номері над пабом. Рако ще раз глянув на крамницю, явно відчуваючи спокусу піти посваритися, а тоді перевів очі на Фока.

— Послухайте. Ходімо повечеряємо. У мене, — сказав Рако. — Жінка моя вже багато днів чіпляється до мене, щоб я вас запросив.

— Ні, чесно, все нормально…

— Приятелю, мені що з вами зараз сперечатися, що потім з нею. З вами я хоч маю шанс на перемогу.

Розділ двадцять п'ятий

За сорок п’ять хвилин по тому Рита Рако поставила перед Фоком паруючу миску локшини. Легесенько торкнувшись його плеча, вона відійшла й за мить повернулася з пляшкою вина. Небесна синява дедалі темнішала, а вони втрьох сиділи надворі за сосновим столиком, застеленим барвистим обрусом. Подружжя мешкало в перебудованій крамничці в кінці центральної вулиці. До дільниці можна пішки дійти. У садку росли лаванда й лимон, а китайські ліхтарики вздовж паркана додавали святкового сяйва.

З вікон кухні лилося світло, і Фок спостерігав за Ритою, яка раз у раз зникала в хаті, щоб винести то те, то се. Він хотів допомогти, але вона, всміхнувшись, відмахнулася. Рита, мініатюрна жіночка з пухнастим блискучим каштановим волоссям до плечей, час до часу несвідомо погладжувала рукою свій великий живіт. У ній відчувалася чимала енергія, і незважаючи на вагітність, Рита рухалася легко і плавно, займаючись дюжиною справ водночас.

Коли вона всміхалася (а робила вона це часто), на лівій щоці з’являлася глибока ямочка, і заки Рита поставила перед Фоком тарілку, він уже чудово розумів, чому Рако закохався в неї. А коли почали їсти (то була ситна страва з помідорами, баклажанами і гострими ковбасками, до якої подали пристойний шираз), Фок відчув, що й сам трішки вже закохався в Риту.

Нічне повітря було тепле, темрява трохи всотала спеку. Попиваючи мінеральну воду, Рита з добродушною заздрістю поглядала на шираз.

— Ох, я б усе віддала за ковток! Стільки утримуватися, — промовила вона й розсміялася, коли на чоловікове обличчя набіг несхвальний вираз. Вона погладила його по шиї, і він усміхнувся. — Він страшенно непокоїться через дитину, — промовила вона до Фока. — Так береже її, а вона ж навіть ще не народилася.

— А коли? — запитав Фок. Як на його недосвідчене око, Рита була вже на останніх днях.

— Чотири тижні, — усміхнулася вона, зустрівшись поглядом з чоловіком. — Ще довжелезні чотири тижні.

За доброю стравою і розмова бігла жваво. Говорили про політику, релігію, футбол. Про що завгодно, тільки не про події в Ківарі. Тільки не про Гедлерів. Лише коли Рако прибрав зі столу й пішов у хату відносити тарілки, Рита нарешті поставила питання.

— Скажіть, — звернулася вона до Фока, — тільки чесно, будь ласка. Усе буде гаразд?

Вона дивилася на двері кухні, й Фок розумів, що вона має на увазі не тільки справу Гедлерів.

— Послухайте, працювати в поліції маленької громади завжди непросто, — озвався він. — Іноді здається, що це безнадійна справа. Постійні інтриги, ще й люди забагато знають одне про одного. Але вашому чоловікові все чудово вдається. Правда. Він розумний. Щиро відданий роботі. Керівництво звертає увагу на такі речі. Він далеко піде.

— Ой, — неголосно пирхнула Рита й відмахнулася. — Цим він не переймається. У нього батько все життя пропрацював дільничним. Крихітне містечко — цятка на мапі десь на південному кордоні Австралії. Назва вам нічого не скаже. Нікому не каже, — вона знову перевела погляд на двері. — Але, наскільки я знаю, його там дуже поважали. Він керував громадою, як суворий, але справедливий патріарх, і його за це любили. До самої пенсії, і потім також.

Вона замовкла. Потягнулася до Фокового келиха і плеснула собі з нього залишки вина.

— Ш-ш-ш, — мовила вона, приклавши палець до вуст, і підняла свій келих. Фок усміхнувся.

— Це там ви познайомилися? У Південній Австралії?

— Так, але не в тому містечку. Туди взагалі ніхто ніколи не доїжджає, — сказала вона як щось саме собою зрозуміле. — Це було в Аделаїді, у ресторані моїх батьків. Він працював неподалік. Тільки прийшов у поліцію і був дуже правильний. Страшенно хотів, щоб тато ним пишався, — вона, всміхнувшись своїм спогадам, випила вино. — Але йому було самотньо, він частенько заходив до нас у ресторан, поки я не зглянулася й не дозволила запросити мене на келих вина, — вона погладила живіт. — Він дочекався, коли я закінчу магістратуру, й ми одразу ж побралися. Це було два роки тому.

— А яка у вас спеціальність?

— Фармакологія.

Фок завагався. Не знав, як сформулювати питання. Рита прийшла на допомогу.

— Знаю, — всміхнулася вона, — хочете запитати, що я роблю, боса й вагітна, в цьому глухому куті, коли могла б застосувати свої знання деінде? — вона знизала плечима. — Це заради чоловіка, і це не назавжди. Розумієте, його устремління не такі, як в інших. Він обожнює батька, а що він наймолодший з трьох синів, то, думаю, почувається — і дарма, я вважаю, — наче йому постійно треба змагатися за батькову увагу. Отож ми переїхали в це маленьке містечко, фактично село, і він так сподівався, що все тут буде, як у батька, але майже зразу все пішло… — вона завагалася, — не так. На ньому постійно лежить тягар. Ви ж знаєте, що це він знайшов тіло хлопчика, він вам розповідав?

Фок кивнув.

Рита, попри спеку, здригнулася.

— Я йому кажу — повсякчас кажу: те, що тут відбувається, не твоя провина. Це місце інакше. Не таке, як батькова громада.

Рита виразно звела брови, і Фок кивнув. Похитавши головою, вона знову всміхнулася, показавши ямочку.

— І все одно.