Читати книгу - "Кароока, Mary Uanni"

Моє серце зупинилося на мить, а потім почало шалено калатати. У вухах задзвеніло, пальці міцніше стиснули телефон.

– Якого біса?! – Я рикнув так, що Ігор аж прокашлявся. – Ви що, її не зупинили?!

– Ми не знали. Вона не сказала нам, куди їде. – Тепер він говорив швидше, виправдовуючись. – Лука, там може бути…

– Замовкни, – відрубав я, підводячись на ноги. Стрімко сунув ноутбук у рюкзак, схопив мото-куртку й кинувся до виходу. – Що ще? Кажи все.

З трубки почувся якийсь шум, і тут у розмову встряв інший голос. Олег.

– Чувак, вона там довго не протягне. Якщо Барс дійсно там, то… – Він замовк, але й так усе було зрозуміло.

Я більше не слухав. Відкинув телефон у кишеню й вискочив на вулицю. Байк стояв біля входу, краплі дощу вже блищали на чорному корпусі. Не гаючи ані секунди, я застрибнув у сідло, вставив ключ, повернув. Двигун заревів, ніби розлючений звір. Я стискав кермо так сильно, що біліли кісточки.

Я не думав. Просто діяв.

Мені було байдуже на червоні світлофори, на машини, що різко гальмували, сигналячи мені в спину. Я мчав крізь дощ, крізь вітер, крізь страх, що знову здавлював горло.

Що, як я запізнюся?

Що, як цей чортів Барс уже там?

Що, як Єва…

Я навіть не міг закінчити цю думку.

Газ – до упору. Швидкість – за межею безпеки. Адреналін гудів у венах, але єдина думка, що не давала мені зірватися, була одна: встигнути.

Я не мав права втратити її вдруге.

Телефон завибрував у кишені, але я відразу не звернув увагу. Вітер бив у шолом, дорога зливалася в розмиту смугу, а серце калатало з єдиною думкою: Єва там. Вона в небезпеці.

Я відчув це дзижчання знову й стиснув зуби. Чорт, може, щось важливе. Однією рукою втримав кермо, другою рівком витяг телефон. Подівся на екран — Колян.

— Що? — гаркнув я, намагаючись перекричати вітер.

— Лука, слухай! — його голос був різкий, напружений. — У мене новина.

— Говори швидше.

— Я отримав повідомлення. Золотий Барс у тому ж селі, що й Єва.

У грудях все похололо.

— Повтори!

— Барс там, де Єва, чуєш мене?!

Серце було гучно, занадто швидко. Я гнав по трасі, не звертаючи уваги на знаки, швидкість, навіть на власний інстинкт самозбереження. Все, що мало значення – Єва. Вона була там, у клятому селі, а разом із нею того, кого всі називали Золотим Барсом. Її батько.

Телефонна розмова ще двініла в голові. Олег та Ігор з поліції передали, що вона вирушила на самому місці. Потім – дзвінок від Коляна. Вранці я підвіз його сестру до лікарні, вона зараз на операції… Але головне було інше. Він отримав повідомлення: Золотий Барс там.

Я вилаяв і ще сильніше стиснув кермо.

Траса була мокрою після дощу, гума байка вгризалася в асфальт, розбризкуючи воду. Все летіло повз – дерева, придорожні знаки, миготіння фар. Я майже не моргав. Кожен нерв у тілі тремтів від напруги.

Раптом, з-за повороту, різко вискочив чорний седан.

Удар.

Я навіть не встиг зрозуміти, що сталося. Світло фар засліпило очі, потім темрява накрила мене, мов ковдра. Свідомість покинула тіло, залишивши тільки одне останнє слово, що спалахнуло в мозок, перш ніж усе зникло:

Єва.

Я стояла біля старого ялівця, намагаючись зосередитися, коли позаду загуркотав мотор. Обернулася – на подвір’я заїхало дві поліцейські машини. Дверцята клацнули, з машини вийшли Ігор і Олег, за ними ще двоє чоловіків у формі. Ігор кинув на мене гострий погляд.

— Єва, що ти тут робиш?

— Те саме можу запитати у вас, — я схрестила руки на грудях.

Ігор зітхнув, кинув короткий погляд на будинок.

— Отримали анонімний дзвінок. Хтось сказав, що тут може бути щось важливе для нашого розслідування.

— І ви перевірили, — закінчила я за нього.

Олег пхикнув, ніби хотів щось сказати, але змовчав.

— Нам треба оглянути територію, — продовжив Ігор. — Якщо ти вже тут, то будь обережною.

Я кивнула. Поліцейські почали розходитися територією, оглядати двір, заглядати у вибиті вікна старого будинку. Я ж підійшла ближче до кривого ганку, відчуваючи дивну тремтячку всередині.

Будинок стояв мовчазний, темний, немов сам чекав на щось. Я провела пальцями по дерев'яних перилах, фарба давно облупилася, залишаючи після себе шорстку поверхню.

Ноги самі привели мене за ріг будинку. Там, серед заростей, я побачила щось незвичне. Невелика бетонна плита, ледь притрушена землею та листям.

Присіла поруч, розгрібаючи ґрунт. Стара, але не зруйнована. Вона не виглядала як частина фундаменту чи старий погріб, який давно ніхто не використовував.

Я намагалася підняти її. Спершу нічого, але потім під пальцями відчула, що вона піддається. Підняла трохи більше – темний отвір.

Підвал.

Моє серце пропустило удар.

Я затримала подих і зробила крок у темряву. Ліхтарик у телефоні ледь освітлював простір, але було достатньо, щоб розгледіти кам'яні стіни, старі дерев'яні балки під стелею. У повітрі пахло вогкістю та пилом.

Я рушила вперед, серце гупало в грудях, як несамовіте. І тут мій погляд натрапив на три постаті. Вони сиділи на стільцях, руки зв'язані за спинками, голови опущені. На коженій голові чорний мішок.

У голові запульсувала думка: Хто це?

Я підійшла до найближчого, ледь торкнулася мішка, і пальці здригнулися. Зробила глибокий вдих і різким рухом стягнула тканину.

Переді мною була… мама.

Обличчя бліде, губи стиснути, але очі – очі живі, сповнені відчаю та надії.

— Мам... — у мене пересохло в горлі.

— Єва? — вона вдихнула різко, хапаючи повітря. — Доню... доню, ти тут...

Я різко нахилилася, почала розв'язувати мотузки.

— Що тут відбувається? Як ти тут опинилася?!

— Це пастка... Єво, тобі не можна тут бути! — голос тремтів, руки ще не встигли звільнитися, а вона вже намагалася мене зупинити.