Читати книгу - "Olya_#1"

(20:03:23)

Olya:

Тобто?..

(20:03:25)

Amanda:

Ти знаєш, про що я.

…

Давай говорити абсолютно відверто — зрештою, мій син, як я бачу, втрісканий в тебе по самі вуха, і в найближчому майбутньому ти, вірогідно, станеш матір’ю моїх онуків… /smile/ Тому просто зарубай собі на носі, що у мене нема абсолютно ніяких упереджень щодо твоєї національності.

…

Якщо хочеш знати — я більше переживала з приводу того, що ти апатрид із кримінальним минулим, але мої батьки, наприклад, також колись були смертними, а твою біографію Skytek Corporation знає все одно краще за мене, правда ж? /smile/

…

Та й зрештою… якщо вже зовсім чесно, то у Макса були і більш підозрілі пасії — тому щодо оцих останніх пунктів можеш також не надто перейматись, забудь /smile/

(20:05:01)

Olya:

/smile/

(20:05:03)

Amanda:

/smile/

…

Послухай, все, про що я тобі розказую, я знаю не з пропагандистських дрімів, і, зрештою, я людина, що сумарно років із п’ять особисто керувала однією з найбільших транснаціональних корпорацій. Тому я знаю, про що я говорю — це було давно, ще до твого народження, і це була війна. Війна, де чинилось немало страшних речей і з боку ваших людей, і з боку наших. Купа наших людей і купа ваших людей вірила, що вони воюють за яку-не-яку Батьківщину, а не за енергостанції RSK Group, акції Роскосмосу чи мережі Okinawa Inc. І не тому, що Okinawa Inc. чи Bharat Limited банально задурили їм голови… Це була клята війна, що зіткалася з цілого клубка причинно-наслідкових вузлів, і ви воювали проти нас не через мову, якою ви спілкуєтесь, не через те, що у вас дещо інакші імена, якісь нещасні рудиментарні звичаї чи ще якась дурниця, словом — не тому, що ви росіяни, а просто тому, що вам випало опинитись на іншому боці оцього клубка, оце і все…

А якщо САМЕ ТОМУ? Оля не зважилась поставити це питання міс Аманді — та вона й собі його ставити не відважувалась, просто намацувала, намацувала наосліп якісь нитки, немов намагаючись самотужки розмотати отой гігантський клубок обірваних доль, клубок, сплетений із сотень мільярдів назавжди втрачених людських життів…

4.

І найбільш паскудним було те, що вона не могла, не сміла ні з ким усім оцим поділитись, відкрити душу, сповідатись, а воно, все оте, гнітило, душило, пекло, роз’їдало їй серце. Вона реально боялась, що якось просто з’їде з глузду, залипне в отих своїх дурнуватих ретроспективних дрімах, деформується, «pogonit»… Їй треба було комусь відкритись, аби цей хтось зрозумів, розрадив, допоміг. Допоміг їй нести той страшний тягар. І от якось геть несподівано для Олі така людина знайшлась. І це був Макс.

Щоправда, перед тим рятівним днем, роковою хвилиною треба було ще багато чому статись… Після тої історії з Мар’ям Макс наполягав, щоби Оля перебиралась жити зі свого кампусу в місто — хоча б і в підзвітний їхній корпорації фешенебельний LUX Hotel в центрі Мюнхена. Макс сам там нині квартирував і пояснював, що готель той узагалі «для своїх», має першокласну охорону, не муніципальну і навіть не «скайтеківську» — там усім заправляє Optimum-System, дочірня охоронна компанія British Technology, котра має всі ознаки приватної армії… Там уже, мовляв, ніякі фальшиві скайтеківські допуски та зв’язки різноманітних Альхасанів нічого не варті — Оля буде у цілковитій безпеці.

Оля, ясна річ, навідріз відмовилась. Стримано (і вельми делікатно) пояснила хлопчині, що проблему з Мар’ям остаточно вирішено, а жити в таких дорогущих апартаментах вона ніколи не погодиться — хоча б і заради того, аби бути ближче до Макса. Від оцих її останніх слів хлопчина помітно розгубився і ще щось там собі лопотів, а