Читати книгу - "Там, де пахне мигдалем , Syringa"

— Так, все як домовлялися, — кивнула вона.

Раптом адміністратор готелю винувато посміхнувся:

— Вибачте, у нас сталася невеличка помилка… Ваші номери переплутали, і тепер у нас залишився тільки один великий люкс. Але не переживайте, там два окремих ліжка!

Аня і Андраш переглянулися. Андраш театрально зітхнув:

— Ну, що ж, Аня. Ми з тобою люди дорослі, виживемо.

— Так, виживемо, — скривилася вона, уявляючи вже, як він хропітиме цілу ніч. Бо Андраш хропів. Голосно. Як трактор на морозі.

Вони розмістилися в номері, де за розкішним видом на старе місто ховалася простенька реальність: старі шпалери, скрипучі двері у ванну і величезна картина із зображенням загадкового зайця в смокінгу.

— Якщо я прокинуся вночі й побачу це в темряві, я гарантовано отримаю інфаркт, — повідомила Аня, киваючи на картину.

— А якщо прокинешся і побачиш мене? — підморгнув Андраш.

— Тоді я візьму зайця й захищатимусь ним, — відрізала вона.

Вечір вони провели, готуючи стенд для завтрашнього дня, розкладаючи сувеніри й прикрашаючи їх яскравими стрічками. Аня старанно працювала, але щойно ловила себе на думці про Каміля, серце болісно стискалося.

Вночі вона довго крутилася в ліжку, слухаючи, як Андраш мирно похропує через кімнату. А за вікном мерехтіли вогні старої Праги — міста, яке вже завтра могло піднести їм чимало сюрпризів.

Перший день виставки почався ще вдосвіта. Аня, тримаючи в руках каву і карту павільйону, бадьоро вела за собою сонного Андраша.

— Ми повинні бути там першими! І зайняти кращі місця для реклами! — нагадувала вона йому, поки той невпевнено човгав за нею, ніби загублений турист.

Коли вони нарешті дісталися до свого стенду, виявилося, що всі навколо вже встигли розкласти свої експонати, і зараз панував повний творчий безлад: хтось обмотував свій стенд гірляндами, хтось розставляв пластикові ведмедики, а в сусідів зліва якась літня пара намагалася налагодити інсталяцію з двадцяти п’яти дрібних дзвіночків, які при кожному подиху влаштовували справжній концерт.

— Так, спокійно. Ми не гірші, — бурмотіла собі під ніс Аня, розкладаючи сувеніри.

Поруч із ними стояв стенд дуже колоритного типу — високий худорлявий чоловік у рожевому піджаку й солом’яному капелюсі. Його звали Беніо, і він продавав… «містичні амулети для збільшення удачі в торгівлі».

— Беріть мої амулети, і покупці самі бігтимуть до вас! — вигукував він кожні п’ять хвилин, попри зауваження організаторів про шум.

Аня вже була на межі зриву, коли до них підійшла молода енергійна дівчина з бейджиком «Інформаційний центр» і, привітно усміхаючись, повідомила:

— Ви випадково не загубили стенд?

— Як стенд можна загубити? — обурився Андраш.

— Ну, ваш справжній стенд стоїть за три павільйони звідси. А тут випадково розклали речі іншої компанії… із… гм… виставки медичного обладнання.

Аня здивовано поглянула на сувеніри: серед чарівних чашок і фігурок дійсно завалялися якісь підозрілі пластикові шприци та пластикові макети зубів.

— Ну чудово, — прошепотіла вона. — Ми зараз точно виглядаємо як новатори сувенірного мистецтва.

— Давай усе знову пакувати, — зітхнув Андраш, натягуючи рукавички.

Перенесення речей виявилося окремим квестом: дорога до правильного стенду проходила крізь лабіринт коробок, виставкових штор і кілька разів Беніо намагався продати їм амулети навіть на шляху.

— Якщо ще раз почую про удачу, сам перетворюся на амулет, — бурчав Андраш, затискаючи пакет з магнітами під пахвою.

Попри всі пригоди, справжній стенд виявився у гарному місці — прямо біля центральної алеї. Аня швидко оформила вітрину, розставила сувеніри, поправила вивіску й тільки тоді змогла перевести дух.

На годиннику було ще рано, а виставка вже наповнювалася дивними персонажами: чоловіком у костюмі величезного олівця, двома літніми панянками з котами на повідцях та молодим художником, який усюди малював портрети бажаючих за “спеціальною ціною для чарівних людей”.

Аня розглядала всіх навколо й подумала, що навіть серед цього хаосу вона почувала себе живою і натхненною. Хоч серце все одно тягнулося до одного єдиного обличчя — того, що зараз, мабуть, сидить десь у Будапешті, п’є каву і знову лайкає її фото з Праги.
 

Перші години виставки минали швидко і водночас хаотично. До їхнього стенду підходили різні люди: хтось захоплювався унікальними сувенірами ручної роботи, хтось намагався виторгувати знижку в розмірі п’ятдесяти відсотків за «особливу посмішку», а один молодий чоловік серйозно спитав, чи продаються тут “магічні антисувеніри”, які можна подарувати ворогам.

— На жаль, у нас тільки речі для друзів, — мило відповіла Аня й чемно відправила його в напрямку до стенду Беніо з амулетами.

Андраш весь час кудись бігав: то домовлявся про участь у розіграші подарунків, то обговорював партнерство, то просто губився серед павільйонів, а потім дзвонив Ані з відчайдушним “Я знову не можу знайти вихід!”.

Усе йшло досить жваво, коли раптом у кишені Ані завібрував телефон. На екрані — “Каміль”.

— Нарешті, — прошепотіла Аня і відповіла.

— Ну що, пані сувенірна королева, — пролунав у слухавці знайомий насмішкуватий, але такий теплий голос. — Ви там уже стали зіркою Праги?

Аня розсміялася:

— Та ми тут більше схожі на загублених туристів, ніж на зірок.

— Тоді я можу приїхати й врятувати тебе, — сказав Каміль і, здається, навіть трохи серйозно.