Читати книгу - "Останній ельф"

class="p1">Він упізнавав бруковані вулиці, фасади гостроверхих будинків, розфарбовані пастельними кольорами, а також віконниці, помережані скісними бордовими та зеленими смугами, які, коли вікна були зачинені, утворювали характерні ромбовидні візерунки. Зрештою, тепер усі будинки стояли облуплені, а на вікнах більше не було горщиків із квітами, які він бачив, коли вперше побував тут ще дитиною. Вони пройшли повз фонтан, посередині якого стояла дерев’яна фігура ведмедя із загрозливо піднятими лапами. Утім, фігура була без голови, а з фонтана ледь крапала каламутна смердюча вода. Ураз перед ними виросла височенна стіна з тесаних прямокутних брил, які чергувалися з рядами цегли; у шпаринах старої розхитаної кладки росла дрібненька папороть і якісь червоні квіточки. То був палац Судді-управителя. Він прилягав до Палацу справедливості, а під ним містилися тюремні каземати. Йорш потрапив саме туди, куди треба.

Палац вивищувався над усім містом. То була неправильна багатокутна брила, достеменну форму якої годі визначити. Веж палац не мав, але одна частина виглядала значно вищою за другу, і це створювало враження якоїсь кривобокості й нетривкості цілої споруди — враження чогось середнього між недобудованістю й напівзруйнованістю.

На відміну від Даліґара, який ельф запам’ятав з дитинства, тут на вулицях зовсім не було курей. Та зненацька одна таки з’явилася з-за брами якогось ветхого будинку. То була стара-престара курка, що ледве тягла лапки, — але точно знала, куди йде. Вона попрямувала до ельфа, і той одразу її впізнав. Тринадцять років тому він воскресив її з мертвих. Очевидно, саме ця обставина й врятувала воскреслу курку від ножа й казана, а зв’язок, що виник між нею та її рятівником, не давав птасі померти своєю смертю. Надовго переживши відведений курям вік, вона не мала більше сили жити. Тепер птаха відчула, що Йорш поруч: коли він воскрешав її, їхні розуми злилися воєдино, і це досі єднало їх. І курка пришкандибала просто до його ніг. Йорш нахилився й узяв її на руки: вони востаннє подивилися одне на одного, і курка нарешті відійшла на вічний спочинок. Юний ельф відчув, як її голівку наповнює спокій, як зупиняється її серце. Підвів очі й поглянув на людей, що стояли навколо. Він був не єдиний, хто пам’ятав історію з куркою і впізнав бідолашну птаху. Окрім вартового, що супроводжував його, на вулиці було ще четверо чоловіків, дві літні жінки, дівчина й та сама зграйка худих і обдертих хлопчаків, озброєних рогатками. Усі вони не зводили з нього очей. Цього разу слово «ельф» прозвучало голосно й виразно. У нього знову полетіло каміння, тепер значно численніше. Встежити за польотом кожного з каменів було вже просто неможливо.

Куди тікати? — запитав себе Йорш. Усі шляхи до втечі були закриті. Лишалася тільки стіна, що здіймалася перед ним. Ельфу досить було уявити себе ящіркою — і ось уже він на самому верху, оповитий, наче хмарою, своєю білою сукнею, а знизу вслід за ним лунають крики та летять камені. По той бік стіни знаходився сад зі старими високими деревами, фонтани, що бризкали водою, та ставок з лебедями. Біля стіни росли велетенські гліцинії, і по їхніх вузлуватих стовбурах Йорш без зусиль спустився вниз. Гліцинії були рясно вкриті цвітом, і це створювало враження якогось райського саду, химерного через свою надмірну розкіш. Йорш знову запитав себе: як можливе таке рясне цвітіння на порозі зими? Він не дуже знався на гліциніях, але навіть їхній запах видавався якимсь неприродно насиченим. Неподалік побачив дівчину, що була, як і він, одягнута в усе біле й, гойдаючись на гойдалці, співала давню пісеньку про дівчат, хлопців і нове кохання. Усе ще ховаючись у тіні гліциній, Йорш наблизився до неї: дівчина була висока, струнка й дуже гарна, з білою шкірою та великими зеленими очима. Вона була вбрана у світлу сукню із золотими візерунками, а її біляве волосся було заплетене в тоненькі косички, укладені хрест-навхрест і скріплені на кожному перехрещенні золотим кільцем. Усе це скидалося на якусь картину або сцену з театральної вистави. Зрештою, дівчина видавалася надто дорослою, щоб збувати час, гойдаючись та співаючи пісень. Та чари оманливої ідилії зненацька розвіялися. Поряд з дівчиною, що гойдалася на гойдалці, стояла інша, низенька й темноволоса, і коли перша доспівала свою пісню, друга наважилася звернутися до неї із проханням. І тут почалося справжнє пекло. До Йорша долинали уривки їхньої розмови, що стосувалася можливості почергово гойдатися на гойдалці. Хоча, власне, то був монолог на тему неможливості почергового використання гойдалки, яке — наскільки вдавалося зрозуміти — було природним і невід’ємним правом білявої дівчини.

— Та як ти смієш?! Затям собі, що я — дочка Судді-управителя… Ах ти ж паскудне дівчисько… Та ти ж дочка… Ти ніхто й нічого тут не значиш…

Мала чорнявка гірко плакала.

— Ти груба, незугарна й дурна. Ти взагалі ніхто. Ніхто. Мій батько… Зарубай собі на носі, що мій батько — це той, хто…

От же ж навісна дурепа! Скільки ж їй рочків? Два з половиною, просто зістарілась не по літах? І що б мало значити оте — «ти ніхто», коли перед нею хтось? Це така образа? Гойдалки — це для малих дітей, а цій панночці вже пора заміж. Так чи сяк, її високість дочка Судді-управителя — справжнє стерво. У Йорша з’явилася спокуса втрутитися й заступитися за малу, але він і так мав досить клопотів і не хотів нових.

Отже, це дочка Судді-управителя? Ще одна причина, щоб не затримуватися в цьому саду. По той бік стіни досі лунали крики, у яких виразно вчувалося слово «ельф». Йорш прикинув, що коли північна стіна палацу, яку він тільки-но переліз, виходить на головну вулицю, то за протилежною, південною стіною, мала б текти річка. Та він запізнився. Брама розчахнулася — і досередини вдерлися десятки вартових, а дівчина з розширеними від переляку очима побігла до обплетеної в’юнкими трояндами споруди в глибині двору. Троянди теж усі цвіли. Йорш подумав: може, хоч зараз менша дівчинка зможе погойдатися на гойдалці?

Тепер головне питання було в тому, як перетнути сад, щоб дістатися до протилежної стіни палацового двору. Йорш знову видерся на стіну та спробував іти верхом, але перечепився ногою об гілку гліцинії й гепнувся назад, на головну вулицю. Вартових уже поменшало, бо більшість була тепер у саду, але хлопців-голодранців стало ще більше. Камені полетіли вже справжнісіньким градом. Дедалі більше з них улучали в ціль: один розкраяв Йоршеві чоло, і біла одежа забарвилася бризками крові. Юнак спробував тікати й побіг так, як